десятками, та ж від цього не легше.
– Ти дзвонила йому?
– У нього телефон майже весь час вимкнений, та він сам звонив вчора вночі.
– І шо каже?
– Та шо каже? Сміється, заспокоює, про Пашку розпитує, а я ж чую, шо там шось гупає поруч.
– Ну головне, живий.
– Ага.
– А шо Пашка, бешкетує?
– Ну саме вік такий. Знаєш, мам, він теж змінився. То весь час машинками грався та літачками всякими. А це, бачу, почав у дітей пістолетики відбирати. Довелося купити йому, хоч і не хотіла.
– Клята війна.
– Отож. Діти як лакмус, усе чують, усе розуміють, на все реагують. Одне на гірці крикне: «Слава Україні!» – і одразу цілий хор відповідає: «Героям слава!»
– Скучає за Ігорем?
– Звісно. Щовечора просить татові подзвонить, а коли той дзвонить, то слухавку в мене вириває.
– Так, хто б міг припустити, шо таке буде?
– Мам, я не розумію. Ну як можна вчора бути братами, а зранку прокинутися і сказати, шо ми фашисти?
– То все політики, доню.
– Та невже? А воювати проти нас теж політики йдуть? Блукають нашими степами? А благословляють їх на війну з кадилами та хрестами теж політики?
– Не заводься, доню, не накручуй себе.
– Та я уже й накручувати не можу, мам. Буває, сяду посеред хати і думаю: навіщо було в кредити влазити та платити за квартиру? З пузом на п’ятий поверх бігати, переживати за дитя, шоб в один день усе хтось отак перекреслив?
– Ми не вибираємо, в які часи жити.
– Не вибираємо. Я оце подумала, шо ще жодне наше покоління не виросло в мирі. Ніхто з діда-прадіда. Усі воювали. Ми ще з Ігорем колись говорили про це, мовляв, Павло буде першим, хто житиме в мирі.
– І не кажи, страх божий. Слухай, доню, ми тут на кутку з бабами придумали хлопцям наплести теплих жилетів під форму. Понаходили старі светри, порозпускали і плетемо. Думаю, штук двадцять до кінця тижня буде. Ти придумаєш, як передати?
– Звісно, придумаю. Сьогодні попитаю у волонтерів шо да як.
– Ну бувай, доню. Пашку цьомай!
– Добре, і ви, мам, там тримайтеся.
Чонкін
Вадік пішов у армію добровольцем. У військкоматі зраділи, як побачили у нього водійське посвідчення з майже всіма категоріями.
– А на тракторі можеш?
– Ну які проблеми? Звісно. Якшо якась певна модель, то треба наловчитися, а так усе воно однакове. Я ж на екскаваторі працював!
– От і чудово, таких спеців нам і треба.
За три дні Вадік уже був на передовій. Йому дали величезний чорний КрАЗ, у якого замість кузова була приспособа для швидкого риття окопів. Працювати із землерийкою було не складно. Під’їхав, направив рампу з ковшами в потрібне місце – і гайда. Кілька хвилин – і чорновий варіант окопу готовий.
Два тижні Вадік «воював», закопуючи та маскуючи в полях біля блокпостів танки та самохідки
