обурення.
– Та ну, тату, ні! Ми з Нормом влаштували перегони. Ішли плечем до плеча, летіли на чортзна-якій швидкості…
Мама скерувала на нього виделку.
– Вибач, ма. На хтозна-якій швидкості. Норм наскочив на камінь і ледве втримав рівновагу. Він виставив убік руку, отак… – Кон показав, мало не перекинувши свою склянку з молоком. – …і його палиця вдарила мене по шиї. Боліло, як… ну, дуже боліло, але вже краще.
Та тільки краще не було. Наступного дня слід потьмянів до синця й нагадував намисто, але голос у брата став хрипким. До вечора він вже заледве міг говорити трохи гучніш, ніж пошепки. А через два дні цілковито втратив голос.
Надмірне розтягнення шиї, що призвело до розтягнення гортанного нерва. Таким був діагноз доктора Рено. Він сказав, що вже бачив таке раніше і що за тиждень-два голос до Конрада повернеться. І вже до кінця березня Конні буде цілком здоровий. Нема про що непокоїтися, сказав він, і то була правда. Принаймні щодо нього – у нього самого з голосом усе було в повному порядку. Чого не скажеш про мого брата. У квітні Кон так само писав записки й показував жестами, що йому потрібно. Він наполіг на тому, щоб ходити до школи, навіть попри те, що інші хлопці почали з нього глузувати, особливо відтоді, як він розв’язав проблему своєї участі на уроках (принаймні до певної міри), пишучи «ТАК» на одній долоні та «НІ» на іншій. Він завів стосик карток з іншими повідомленнями, написаними друкованими літерами. Особливо його однокласників веселив напис «МОЖНА В ТУАЛЕТ?»
Кон сприймав це все начебто з гумором, бо знав, що в інакшому разі його сильніше дражнитимуть, але якось уночі я зайшов у кімнату, яку він ділив з Террі, й побачив, що він лежить на своєму ліжку й беззвучно плаче. Підійшовши до нього, спитав, що сталося. Дурне запитання, бо я знав на нього відповідь, але в такій ситуації ти мусиш щось сказати, і я міг сказати, бо то не мені врізали по горлу Лижною Палицею Долі.
– Іди звідси! – самими губами промовив він. Його щоки й лоб, поцятковані прищами, які щойно почали вискакувати, палахкотіли вогнем. Очі запухли. – Іди геть, іди геть! – А тоді, шокуючи мене: – Пішов звідси, гад малий!
Тієї весни в маминому волоссі з’явилася перша сивина. Якось після обіду, коли батько зайшов у дім, більш змучений на вигляд, ніж зазвичай, мама сказала йому, що вони мусять показати Кона спеціалісту в Портленді.
– Ми й так достатньо чекали, – сказала вона. – Старий дурень Джордж Рено може казати все, що йому заманеться, але я знаю, що сталося, і ти теж. Той безголовий мажор пошкодив моєму сину голосові зв’язки.
Батько важко опустився за стіл. Вони не помітили на веранді мене. Я нескінченно довго зашнуровував кеди.
– Лоро, ми не можемо собі це дозволити.
– А купити «Гайрам ойл» у Ґейтс-Фолзі ти собі дозволити зміг, – промовила вона неприємним, мало не єхидним тоном, якого я ніколи від неї не чув.
Батько сидів і дивився, однак не на неї, а на стіл, хоча на ньому нічого не було, крім церати в червоно-білу клітинку.
– Саме
