папірці. Хто витягне зі своєю хвамілією, той і піде служити, якщо пройде комісію при рекрутському присутствії в місті, кому ж чистий папірець достанеться – того обминуло. Але то має бути тільки при самих рекрутах. То всі остальні мусять розходитися. А поки що своє слово скаже пан поручик Нестеров.
Поручик так закричав, що, здавалося, хитнулися дерева, якими була обсаджена площа перед церквою, і от-от має забамкати з переляку дзвін на дзвіниці.
– Єто большая честь – служить в армії єго імператорского вєлічества! – так закричав поручик. А далі мовою, з якої зібрані загорянці мало що і второпали, бо російської не знали і ще не звикли до неї, сказав, що солдати в армії забезпечені й обмундируванням, і харчуванням і живуть у хороших умовах. Їм начисляється плата, частина якої віддається солдату відразу, а частина буде віддана по закінченню служби. Відставний солдат отримує безплатно дві десятини землі («Якщо доживе доти», – сказав хтось у натовпі), до того ж солдат може дослужитися аж до унтер-офіцера, навіть офіцера, і отримати право на «вольную».
– Ви верньотєсь із армії богачами, ребята, – сказав поручик, голос якого трохи підсів. – Поетому я спрашіваю тєх, у кого прізивной возраст, – кто добровольно хочет послужіть матушке-Расєї?
По довгій паузі наперед вийшов Гарасько Пуголовок – сирота, який жив у тітчиній клуні й ходив у латаній-перелатаній свитці, а перебивався з того, що помагав обробляти людям городи й поле, за що його годували, іноді й давали якусь копійчину, котру Гарасько ніс одразу в корчму. Поручик скептично озирнув непоказну Гараськову поставу й ревнув:
– Ну, кто єщо?
Охочих більше не виявилося. Гарасько забелькотав:
– Земелька ж, земелька буде, хлопці, – і раптом рясні сльози потекли з його очей.
Староста Юхим поспішно сказав, що пан писар зара оголосить список тих, кому належить остатися, а решта можуть бути вільними. Пан Кужельський узявся читати. Як називав прізвище та ім’я, староста додавав ще й вуличне прізвисько.
Панас відчув, як усе в ньому напружилося. Він уже не мав сумніву, що кара за гріх – брехню перед лицем Господа – невідворотня. Подумки прощався і з матір’ю, і з сестрою, котра тоже прийшла, з братом, а головне – з Парасею. Он вона стоїть, запнута білою хусткою, помережаною вишивкою по краях. На сорочку накинута полотняна свитка, та, здавалося, він бачить, як під тою свиткою здіймаються, дихають пружні дівочі груди, а під довгою спідницею ховається інше багатство – стрункі, мов вилиті дбайливим Божим майстром диво-ноги, які й бачив у всій їхній красі тико раз – при тому спільному купанні в Мережці.
Він знав дівчину, Парасочку його, ще маленьким дівчам, разом гралися, ходили до лісу разом з матерями по ягоди, часом стрічалися ненароком на вулиці, разом в кумпаніях ходили колядувати, а потому й на прадьонках почали бачитися. Параска була молодшою всього на рік. Панас знав, що до неї вже засилав сватів Тиміш Півліктя, парубок не з останніх,
