жаль не знати чого стиснув груди, а на очі виступили сльози. Зрозумів – любить, любить, кохає її, таку явно згорьовану, з лицем, що обрамлював незримий вінок ледь прихованих печалей, досі найріднішу й найбажанішу. Він любить її, любить ще більше, ніж досі, й бажає їй щастя. Та чи зможе їй подарувати, принести це щастя замість Пилипа, і як те зробить…
Наступна думка спинила його, кинула спершу в жар, а потім обдала льодяним холодом: «Я можу піти до війська, у рекрути, замість Пилипа. Казав же той поручик, чи нє, то староста, що може бути заміна… Ци то він уже сам вигадує?»
«Як би там ни було, тре спитати у старости», – подумав Панас.
Озирнувся. Село починали огортати перші сутінки.
«Боже, що я надумав? – Панас зупинився і відчув, як весь дрижить. – То ж двайціть п’єть літ служити. Стико літ! Али ж Парасочка буде щаслива. Щаслива з гинчим, али щаслива…»
Пройшов ще трохи, он уже й дома[19] їхня видніється. Нивже й неї доведеться покинути? І маму… Ну, в мами ще їден син, Тарас зустаниться…
Тут він пригадав, що мама казали – хто Діву тую побачить, того великі переміни в житті чекають… Али ж казали матінка, що то добрі переміни… А що ж він ото надумав…
Сон тієї ночі ніяк не міг прийти до нього. Спершу похропував, а потім стих брат, застогнала, щось забурмотіла у сні мама Юстина, знов застогнала – а далі знову тиша.
Ця тиша висмоктувала його душу.
Урешті-решт Панас не витримав, тихенько встав, одягнувся і вийшов надвір. Обдало осіннім жовтневим холодом, по небу між хмарами «то виринав, то потопав місяць», як напише років за сорок по тому Тарас Григорович. Панас Терещук не знав жодного вірша, невідомим йому було й слово «поезія», хіба що кілька пісень напам’ять знав, міг заспівати, ідучи з іншими парубками із вечірніх посиденьок, чи на весіллі чиємусь.
Щемний жаль обволік душу, мов туман.
Його весілля не буде. А чого не буде?
Він ішов і йшов вулицею, одною, другою, доки не опинився перед містком через Мережку. Перейшов, наче сліпий, місток, не спіткнувся жодного разу, хоч дошки на містку були поламані. І тут збагнув – то ж до лісу ноги несуть. Отак, серед ночі, під місяцем, що оно визирає з-за хмари. Йде й не боїться. Невідомо чого простує.
Нє, він знав чого. Побачити тую білу жінку. Діву. Діву Млинища, як мовили мама! Нехай або забере його до себе, або скаже йому, що робити, як далі бути. Піти до війська, як ні з того ні з сього надумав, ци лишитися й боротися за щастя своє, за Параску…
Ось і ліс, дорога лісова. Десь закричав, змусив здригнутися нічний неспальник пугач.
«Пугу-пугу, забери в мене тугу», – подумав Панас.
Все ж не спинився, хоч до холоду, який облягав його, додався, мов несподіваний нічний зустрічник, притому дедалі чіпкіше, страх. Здалося, щось майнулося між дерев. Вертатися? Дарма, піде далі. Звів очі до неба, вгору. Та ні білої жінки, ні хоча б білої плями не побачив.
«Боже, воля твоя, – подумав. – Я у Божій волі. Одбери вже в мене розум, якщо не даєш поради. Прийди, біла Діво, ти знаєш, як мині чинити далі».
Далі
Хата (
