як Дрібнички стежать за мною – може, причаївшись у тому старому темному каміні (тіні надавали йому зловісного вигляду, а ще він був такий великий, що в ньому, здавалося, можна було засмажити цілого бика).
Я помітив іще одну вазу з пролісками на поверхні столу. Мені було цікаво, хто приходить розставляти квіти в будинку, у якому ніхто не живе. А тоді я збагнув дещо: оглядаючи будинок, я не побачив у ньому дзеркала. Жодного. Навіть у ванній чи на туалетному столику в спальні. Не було ні дзеркал, ані годинників – наче сам час утратив обличчя в цьому будинку, остаточно припинивши свій плин.
Я гадав, чи сам я ще маю обличчя, чи мене теж уже стерто зі світу. Я намагався розгледіти власне відображення у вікнах, але скло було якимось дивним, із нерівною поверхнею, і я нічого не бачив, окрім блідої змазаної плями.
Ця обставина злякала мене, і я розвернувся, щоби піти. Дрібнички навколо миттєво оживилися. Вони були сірі, наче польові миші, але значно спритніші. Мені вони не подобалися. Хотілося сказати: «Геть звідси! Ви лише дрібнота. Вас не існує!» Але потім я спитав себе, чи, бува, я сам не така ж Дрібничка, що ворушиться десь під плінтусом дорослого життя – безлика, позбавлена навіть власної тіні. Я кинувся в коридор. Мої блакитні черевики голосно рипіли. Сміливість покинула мене; Дрібнички шугали навколо, наче дрібні алебастрові кульки.
Відчинивши двері вітальні, я побачив на кам’яних плитках передпокою маленьку блакитну машинку. Вона ніби хотіла, щоб я залишився, назавжди залишився в цьому будинку і бавився своїми іграшками на підлозі. А ще був хтось на сходах, чийого обличчя я не бачив, але чия тінь падала на стіну, величезна, м’яка й розмита…
Будинок наповнився тріскучим шепотом. Звідусіль пантрували Дрібнички. А потім істота на сходах промовила моє ім’я – тихо, але розбірливо. Її голос був майже знайомим – хоча це й було неможливо – і блакитна машинка вже стояла біля моїх ніг, зовсім поруч, і така справжня…
– Тебе тут немає, – промовив я у повітря.
«Але ж я тут», – прошепотів голос.
– Хто ти?
«Ким ти хочеш, щоб я була? Я можу бути будь-ким. Дай мені обличчя. Подаруй мені життя».
Я похитав головою.
– Ти привид, – сказав я.
«Привидів не існує. Лише сни і спогади. Ти ніколи не помреш по-справжньому, доки є хтось, хто тебе пам’ятає. Тож дай мені обличчя. Я знаю, ти здатен».
– То ось що ти зробила з картинами? – сказав я. – Украла їхні обличчя?
Тінь на сходах зітхнула.
«Я не краду, я позичаю, – промовила вона. – Ви, люди, так легко забуваєте. Рік чи два – щонайбільше десять – і вони починають мерхнути. Але ти пам’ятаєш обличчя твоєї матері. Дозволь мені поносити його, хлопчику. Дай мені знову побачити світ…»
Я подумав про матір і спробував пригадати форму її обличчя, блакить її очей.
«Дозволь
