куверт, і загадковий дзвіночок.
Я обернувся, майже готовий почути смішок, дурнувате хихикання, однак, глянувши на густі тінисті кущі біля брами й пригадавши наш понурий натяк про Шекспірового Просперо, припустив простіше й страшніше. Не недоумкуватість, а якась жахлива потворність. «Не все з того було молоде і прекрасне, пане Ерфе». Вперше за весь час на острові я відчув, як від безлюддя по спині побігли холодні дрижаки.
Сонце хилилося до обрію; ніч у Греції настає швидко, майже як у тропіках. Мені не хотілося спускатися крутими стежками північного схилу. Повісивши рукавичку посередині горішньої перекладини воріт, я наддав ходу. За півгодини мене осяяв чудовий здогад про те, що Кончіс трансвестит. А невдовзі, чого зі мною не було вже кілька місяців, я замугикав пісеньку.
Про візит до Кончіса я не сказав нікому, навіть Мелі, й годинами розмірковував над тим, хто ж ця таємнича мешканка вілли. І дійшов висновку, що вона, мабуть-таки, недоумкувата дружина. Ось звідки замкнутість помешкання й мовчазні слуги.
Я розмірковував також про самого Кончіса. Я не був певен, що він не звичайнісінький гомосексуаліст; якщо так, то можна витлумачити Мітфордову загадкову засторогу, хоч і в не дуже для мене приємний спосіб.
Нервовість старого чоловіка, його перебігання з місця на місце, перескакування з теми на тему, замашна хода, афористична, ухильна манера говорити, вигадливо зведені на прощання руки – всі ці примхи наводили на гадку – точніше, мали наводити на гадку, що він хоче видаватися молодшим і здоровішим, ніж насправді.
Залишався ще чудний випадок зі збіркою поезій, яку Кончіс явно тримав напоготові, щоб приголомшити мене. Тої першої неділі я довго купався, відпливав далеко від берега, й він легко міг підкинути речі на мис Бурані, поки я був у воді. Однак такий спосіб знайомства видавався дуже вже хитромудрим. І що мають означати його запитання, чи я не «обранець», та твердження «перед нами багато відкриттів»? Це могли бути попросту порожні слова; вони могли також свідчити, що Кончіс божевільний. Ну а ця фраза «для кого один, а для кого й ні…» Я добре запам’ятав, з яким погано прихованим презирством він вимовив її.
Я знайшов у шкільній бібліотеці великомасштабну мапу острова. На ній позначено межі земельної ділянки «Бурані». Вона простягалась, особливо у східному напрямку, далі, ніж я гадав: добрих шість чи сім гектарів, майже п’ятнадцять акрів. Знову й знову у виснажливі рутинні години, проведені в чистилищі, тобто над «Курсом англійської мови» Екерслі[59], я думав про віллу, що загніздилася на самотньому мисі.
Я любив уроки розмовної англійської, любив заняття за ускладненою програмою з класом, який у школі називали «шостий філологічний», з групою вісімнадцятилітніх бевзів, які вивчали мови з тієї причини, що не могли дати собі ради з точними науками, але страшенно нудився від безконечної мороки – втовкмачувати в голову початківцям ази мови. «Що я роблю? Я зводжу руку. Що він робить? Він зводить руку. Що вони роблять? Вони
Чарлз-Еварт Екерслі (1892–1967) – англійський мовознавець і педагог.
