окинув мене бистрим оком.
– Це ваш предок?
– Так стверджує наша родинна традиція. Ніхто не з’ясовував цього. Принаймні я нічого про таке не знаю.
Бідний старий Д’Юрфе. Скільки разів я посилався на нього, даючи зрозуміти, що в моїх жилах тече кров людей високої культури давніх віків… Я усміхнувся у відповідь на непідробно теплу, мало не осяйну Кончісову усмішку.
– А яка, зрештою, різниця?
– Попросту таке мило чути.
– Мабуть, усе це пустопорожні вигадки.
– Та ні, воно схоже на правду. А ви читали «Астрею»?
– Собі на лихо. Жахлива нудота.
– Oui, un peu fade. Mais pas tout à fait sans charme[60], – проказав він. Бездоганна вимова, з уст не сходить усмішка. – То ви й французьку знаєте.
– Так собі.
– Отже, в мене за столом сидить прямий нащадок du grand siècle[61].
– Навряд чи прямий.
Але мені було приємно, що він так вважає, лестила його несподівана ласка. Кончіс звівся.
– Гаразд. Сьогодні я заграю Рамо[62]. На вашу честь.
Господар повів мене до зали, що простягалася на всю ширину поверху. Три стіни заставлено книжками. В кутку виблискував зеленими кахлями камін, над ним на полиці стояли дві бронзові статуетки в сучасному стилі. Понад ними – натурального розміру репродукція картини Модільяні – прекрасний портрет зажуреної жінки в траурі на блакитно-зеленому тлі. Посадивши мене в крісло, Кончіс заходився переглядати ноти, знайшов потрібні й заграв. Після коротких, щебетливих пасажів – вигадливі куранти й пасакалії. Вони не дуже припали мені до смаку, але відчувалося, що в цього виконавця велика майстерність. Раніше він не раз поводився претензійно, але за інструментом аж ніяк не ставав у позу. Несподівано, посеред твору, немовби задуло свічку, Кончіс припинив гру, й знову почалася гра в претензії.
– Voilà[63].
– Чарівно. – Я вирішив не допустити до того, щоб французька стихія пойняла нас, як епідемія ґрипу. – Не можу намилуватися, – докинув я, кивнувши на репродукцію.
– Еге ж? – Він підійшов до полотна. – «Моя мати».
Спершу я подумав, що він жартує.
– Ваша мати?
– Так називається картина. Насправді це, звичайно ж, його мати. Поза всякими сумнівами. Завжди була.
В очах цієї жінки не було риб’ячої поволоки, звичної в портретах роботи Модільяні[64]. Напружений, уважний, мавпячий погляд. Придивившись до картини зблизька, я трохи пізнувато втямив, що це не репродукція.
– Господи Боже… Вона, цілком певно, коштує цілий маєток.
– Ото ж бо, – відповів, не дивлячись на мене, Кончіс. – Не подумайте, що я убогий, раз живу тут так скромно. Я дуже багатий. – Він вимовив так, ніби вираз «дуже багатий» позначав національність. Може, таки й позначав. Я знову задивився на полотно. – А цей портрет
Так, трохи нуднувата. Однак не без чарівливости (франц.).
Великого століття (франц.).
Жан-Філіпп Рамо (1683–1764) – французький композитор.
Ось (франц.).
Амедео-Клементе Модільяні (1884–1920) – італійський художник єврейського походження.
