ви мали таку безліч цінних картин, як у мене, – потім покажу вам ще дві там, нагорі, – то вам довелося б вирішити, як з ними поводитися. Або вважати їх тим, чим вони і є, – прямокутними зафарбованими полотнами, або ж стерегти їх, як золоті штабки. Заґратувати вікна й ночами не спати. Ось, – кивнув він на статуетки. – Крадіть, якщо хочете. Я повідомлю поліцію, але вам може поталанити втекти з краденим. Тільки одне вам не вдасться – змусити мене трястися над цим добром.
– Я не загрожую цьому добру.
– На грецьких островах нема злодіїв. Але я б не хотів, щоб кожен знав про ці твори.
– Зрозуміла річ.
– Ось цікава картина. Її не згадано в єдиному повному каталозі творів Модільяні, який мені довелося побачити. І підпису немає, як бачите. Однак дуже легко з’ясувати, хто автор. Зараз покажу. Візьміться за ріжок.
Він відсунув убік скульптуру Родена, і ми зняли картину. Кончіс повернув її, щоб я подивився на зворот. Кілька початкових штрихів ескізу до іншого портрета, в спідній половині незаґрунтованого полотна недбало написано якісь слова та числа. Внизу, біля самої рами, проставлено загальну суму.
– Його борги. Ось. «Тото». Це алжирець, у якого Модільяні купував гашиш. – Кончіс указав пальцем на інший напис. – «Збо». Зборовський.
Дивлячись на недбалі п’яні закарлюки, я відчув простодушність цього художника й жахливу, але конечно потрібну прірву, що відмежовує генія від повсякдення. Ото позичить у тебе на вічне віддання десять франків, а ввечері напише картину, за яку колись даватимуть десять мільйонів.
Кончіс спостерігав за мною.
– У музеях цей бік не показують.
– Бідолаха.
– Він міг би сказати те саме про кожного з нас. Причому мав би вагомішу підставу.
Я допоміг Кончісові повісити картину на місце.
Він кивнув на вікна – невеликі, вузькі, заокруглені вгорі, поділені надвоє колонами з капітелями з різьбленого мармуру.
– Вони походять із Монемвасії[67]. Я побачив їх в якомусь будиночку, ото й купив весь цей будиночок.
– Так роблять американці.
Він не усміхнувся.
– Венецькі вікна. З п’ятнадцятого сторіччя. – Кончіс узяв із книжкової полиці альбом. – Ось. – Через його плече я побачив славетне «Благовіщення» Фра Анджеліко й одразу здогадався, чому колонада видалася мені такою знайомою. І підлога та сама – викладена червоною плиткою, з білою облямівкою по краях.
– Що вам ще показати? Цей клавесин – рідкісна річ. Справжній Плеєль. Не модний, але дуже гарний. – Господар погладив його, як кота, по блискучій чорній накривці. Під стіною навпроти стояв пюпітр, зовсім не потрібен для гри на клавесині.
– Ви ще на якомусь інструменті граєте, пане Кончісе?
Глянувши на пюпітра, він похитав головою:
– Ні. Це просто зворушлива пам’ятка.
Судячи з тону голосу, Кончіс аж ніяк не зворушився.
– Гаразд. Добре. Мушу на якийсь час залишити вас у самоті.
Візантійське місто-фортеця на скелі, що утворилася 375 року внаслідок сильного землетрусу.
