align="center">Тринадцять казок
«Розкажіть мені правду». Це ніяк не йшло мені з голови – наче моя свідомість була пасткою, до якої потрапили ці три слова. Здавалося, вони ширяли у мансарді, під похилим дахом моєї квартири, як та пташка, що спіймалася, залетівши до помешкання через димар каміна. Недивно, що благання хлопчика-репортера зачепило мене. Так і мало бути, бо від мене теж приховували правду, і мені самій судилося дізнатися про неї – і теж потайки. Розкажіть мені правду. І нічого, крім правди.
Але я твердо вирішила викинути з голови і ці слова, і сам лист.
Часу обмаль, мені слід поквапитися. У ванній я вимила з милом обличчя й почистила зуби. За три хвилини до восьмої, в нічній сорочці та капцях, я вже стояла біля чайника й нетерпляче чекала, поки він закипить. Хутчіш, хутчіш! Уже за хвилину восьма. Грілка готова, лишилося тільки наповнити склянку водою з крана. Найголовніше – встигнути. Бо о восьмій увесь величезний світ припиняє своє існування. І настає час читання книжок.
Години між восьмою вечора та першою-другою ночі завжди були для мене годинами чарів. Білі аркуші розгорнутої книжки на тлі блакитної білизни, осяяні кружальцем світла нічної лампи, були вікном у інший світ. Але тієї ночі магія не спрацювала. Сюжетні нитки, полишені минулої ночі в солодкому й напруженому передчутті продовження, чомусь за день обм’якли та провисли, і я зі здивуванням виявила, що мені не надто й цікаво знати, як вони сплетуться докупи наприкінці твору. Не без зусилля зосередилася я на одній із сюжетних ліній – аж тут раптом знов невідь-звідки втрутився голос: Розкажіть мені правду! – і вузлик розв’язався, й нитка знов обвисла, безсило теліпаючись.
Я заходилася похапцем гортати своїх давніх улюбленців: «Жінку в білому», «Грозовий перевал», «Джейн Ейр»…
Нічого не допомагало. Розкажіть мені правду…
Читання ніколи досі мене не зраджувало. Воно завжди лишалося тим єдиним, на що можна було покластися. Вимкнувши світло, я відкинулася на подушку і спробувала заснути.
І знову відлуння голосу. Знову фрагменти оповіді. У темряві вони лунали ще гучніше. Розкажіть мені правду…
О другій ночі я встала з ліжка, сяк-так натягла шкарпетки, відімкнула двері і, кутаючись у халат, обережно рушила вузькими сходами вниз до крамниці.
У віддаленому кутку приміщення розташовувалася малесенька кімнатка, трохи більша за гардероб. Там ми пакуємо книжки, щоб віднести на пошту. Там стоїть столик, а на поличці лежать аркуші брунатного паперу, ножиці й котушка ниток. Є там також проста засклена шафка, а на ній – із десяток книжок. Вміст цієї шафки майже ніколи не змінюється. Якби ви зазирнули до неї сьогодні, то побачили б точнісінько те саме, що я побачила тієї ночі: ось якась книжка без обкладинки, поряд – незграбний, грубо оправлений шкірою фоліант. Он стоять дві книжки латиною, далі – стара потерта Біблія. Три томики з ботаніки, один – з історії, одна-єдина, розтріпана на лахміття, книжка з астрономії. Книжка японською, книжка польською і томик віршів
