більше. Я хотіла знайти в цій книжечці щось достатньо рішуче й сильне, щоб нейтралізувати оті слова з листа, що ніяк не йшли мені з голови. Як то кажуть, «клин вибити клином». Може, два-три речення, може – сторінку… а потім – спати.
Знявши обгортку, я поклала її до спеціальної шухляди – щоб ненароком не пошкодити; обережність не завадить, навіть у рукавичках. Розгортаючи книжку, я глибоко вдихнула. О, цей запах старих книжок! Він такий гострий, такий пряний – як приправа…
Передмова. Усього кілька слів.
Але очі мої, похапцем проскочивши перший рядок, потрапили у пастку.
Усі діти міфологізують своє народження. Це – їхня спільна риса. Хочете когось пізнати? Пізнати його розум, серце і душу? Тоді поцікавтеся, де і як він народився. І ви не почуєте правди у відповідь. Натомість почуєте вигадку. Та хіба є щось більш промовисте і правдиве, аніж вигадка?..
І я наче опинилася у вирі.
Селяни і принци, управителі маєтків і сини булочників, торговці й русалки… Давно знайомі персонажі, раніше я читала подібні історії сотні, тисячі разів – це були оповідки, відомі всім і кожному. Але в міру того, як я вчитувалася в цей текст, звичність і знайомість персонажів поступово кудись зникала. Відпадала, мов та луска. У них з’являлася новизна, у них з’являлася загадковість. Це більше не були розмальовані манекени з ілюстрованих дитячих книжок, що бездумно – вже вкотре – виконують завчену роль. Це були живі люди. Кров, що капала з пальчика принцеси, коли та поранила його веретеном, була справжньою кров’ю – принцеса, перш ніж заснути, лизнула пальчик, і кров зберігала металевий присмак; а коли королю принесли заснулу летаргійним сном доньку, то виплакані сльози залишили на його щоках пекучі солоні сліди.
Ці історії пронизував незвичний мотив. На перший погляд, заповітне бажання кожного здійснилося: донька короля ожила від поцілунку незнайомця; потвора позбулася смуху й перетворилася на красеня; русалонька знову набула здатності ходити; але лише тоді, коли було надто пізно, зрозуміли всі вони, яку страшну ціну доведеться їм заплатити за втечу від своєї долі. На кожен happy-end[1] упала тінь безвиході й приреченості. Доля, спершу така розважлива й поміркована, така схильна до компромісів, жорстоко помстилася у фіналі за примарне щастя.
Це були немилосердні, зловісні й розпачливі казки – і тим не менш вони дуже, дуже сподобалися мені.
Коли я читала казку про русалоньку – дванадцяту за ліком казку, – в мене з’явилися перші ознаки якогось неясного неспокою, безпосередньо з цим оповіданням не пов’язаного. Я відволіклася від читання. Великий та вказівний пальці моєї правої руки посилали мені попереджувальний сигнал: сторінок лишилося обмаль. Думка про це дедалі глибше вгризалася у мою свідомість, тож я нахилила книжку й поглянула на її торець. І справді: тринадцята казка мала бути дуже короткою.
Я продовжила читати, закінчила дванадцяту казку й перегорнула сторінку.
А
Щасливий фінал
