поворухнулися.
«Вона що, з каменю витесана?» – подумалося мені.
Нарешті вона закінчила свою лекцію такими словами:
– Увічливість – це риса, якої я не маю сама і не ціную в інших. Тож забудьмо про неї. Нехай вона вас не турбує. – І з виглядом людини, чиє слово на цю тему є вирішальним, письменниця замовкла.
– Ви згадали про неправду, – сказала я. – Саме вона мене й турбує.
– У якому розумінні?
Через темні лінзи я бачила лише, як рухалися вії міс Вінтер. Вони вигиналися і тріпотіли навколо її очей, наче довгі лапи павука навколо тулуба.
– Тільки за останні два роки ви розповіли журналістам дев’ятнадцять абсолютно різних версій вашого життя. І це лише ті, які я знайшла в результаті побіжного пошуку. Насправді їх набагато більше. Можливо, сотні.
Письменниця знизала плечима.
– Такий уже в мене фах. Я оповідачка-вигадниця.
– А я біограф. Я працюю тільки з фактами.
Вона тріпонула головою, і тугі кучері гойднулися.
– Ну які ж ви, біографи, нудні! От я б ніколи не стала біографом. Вам не здається, що правда буває набагато кращою, коли її приправлено якоюсь вигаданою історією?
– Це не стосується тих вигадок, які ви вже встигли оповісти журналістам.
Міс Вінтер вимушено кивнула на знак згоди.
– Міс Лі, – почала вона. Мова її вповільнилася. – Повірте, я мала вагомі підстави створювати димову завісу навколо свого минулого. Але ці підстави, запевняю вас, уже втратили свою значущість.
– Які підстави?
– Життя – це компост.
Я здивовано кліпнула очима.
– Вас дивують мої слова, але це так. Усе моє життя, увесь мій досвід, усе, що мені довелося пережити, люди, яких я знала, всі мої спогади, мрії, фантазії, все, що я прочитала, – все це було кинуто у компостну купу. З часом воно перегнило і перетворилося на чорну родючу органічну мульчу. Процес клітинного розпаду робить речі невпізнанними. Дехто називає це багатою уявою. А для мене це – купа перегною. Час від часу я беру задум, висаджую його, як рослину, в компост і чекаю. Задум живиться отією чорною речовиною, що колись була життям, використовує її енергію. Він проростає. Укорінюється. Дає пагінці. І ось одного дня з нього виростає оповідання або роман.
Аналогія мені сподобалася, і я кивнула.
– Читачі, – вела далі Віда Вінтер, – це бовдури. Вони гадають, що все написане є автобіографічним. І справді є, але зовсім не так, як вони це собі уявляють. Якась частина письменницького життя має відпасти й перегнити, щоби потім дати поживу художньому творові. Треба дати життю перегнити. Саме тому я й не дозволяла журналістам порпатися в моєму минулому, витягувати на загальний огляд його шматки і на свій розсуд тлумачити їх. Щоб мати можливість писати книжки, я мусила забезпечити спокій своєму минулому, дати змогу Часові зробити свою справу.
Я поміркувала
