зрозумів байдужого тону.
– Звичайно, усе, що стається – до ліпшого.
– У мене ж – навпаки, – важко зітхнув.
– Усе відносне. Одного разу мені пізно ввечері зателефонував головний редактор і сердитим тоном повідомив, що йому не подобається моя остання стаття. Я вибухнула, наговорила купу дурниць і кинула слухавку. Розлючена, спересердя різко зірвалася з канапи і сильно вдарилася ногою об ніжку стола. Маленький палець моментально почервонів до бурячкового кольору і розпух. Мені стало страшно, що це перелом. Перемагаючи сильний біль, сіла в авто і приїхала в ургентну лікарню. Як тільки переступила поріг приймальні, одразу відчула особливу атмосферу. Між лікарським персоналом панувала якась нервова метушня, у якій відвідувачам і пацієнтам наче не було місця. Виявилося, що привезли пораненого хлопчика. Можеш таке уявити – малий знайшов у лісі якусь вибухівку і вирішив її підірвати. Звідки взявся такий страшний трофей, важко припустити. Отож, уся увага лікарів була прикута до операційної. Коли в якоїсь жінки у білому халаті я запитала, де зробити рентґенівський знімок, то вона лише попросила потерпіти і зачекати. Ось так, шукаючи місця для перечікування, я опинилася біля вбитої горем мами того хлопчика. Пробула з нею три години, доки тривала операція. Про хворий палець я зовсім забула, увесь цей час ми молилися за її дитину. Врешті-решт, коли з операційної вийшов хірург і повідомив, що хлопчик житиме, наша радість не мала меж. Ми обнімалися, цілувалися і плакали. Я вже мала намір поїхати, як з’явилася та сама жінка в білому халаті й запросила мене до свого кабінету. Вона швидко оглянула ногу і порадила прикладати лід, бо перелому не виявилося. Щаслива, як ніколи, я повернулася додому, відразу набрала номер головного редактора і вибачилася за нестриману поведінку. Він сказав, що не сердиться, та й стаття виявилася не такою поганою, просто, на його думку, її треба трохи розширити.
Вона замовкла, певно, хотіла підібрати слушні слова.
– Цікава історія, тільки не бачу зв’язку з крадіжкою в моєму домі. Як згадаю про годинник, серце обливається кров’ю.
– Кажу ж, усе відносне.
– Від порівняння з чиїмись незгодами нічого не зміниться, – далі не міг збагнути, до чого вона хилить.
– Гаразд, спробую з іншого боку. Що таке годинник? – запитала таким тоном, як запитують малих дітей відгадати відому загадку.
– Інструмент, що відлічує біг часу, а мій, до того ж, дуже цінний, – промимрив їй в унісон.
– Молодець, майже вгадав, це символ часу, і не важливо – дешевий чи дорогий. А якщо ж тебе позбавили цієї сутності, то не старітимеш і залишишся вічно молодим.
– То мені їм ще й подякувати? У мене тиск від цих подій зашкалює. Фатальний день! А ти, замість того, щоб мене потішити, таке кажеш.
– Звичайно, подякувати. Поглянь довкола і запитай себе: «Що змінилося?». Гарантую, нічого. Тебе позбавили металів, і це чудово. Вони займали місце, яке нарешті стало вільним, маєш нагоду заповнити значно ціннішими речами. Олександру
