місяць, а через лише двадцять сім з половиною місяців – першого травня 1893 року – слід буде завершити геть усе будівництво, довести до кінця оформлення ландшафту, встановити всі експонати виставки».[182]
Біля озера вони знову вийшли з екіпажів. Бостонець Пібоді виліз на пірс. Подивився на Бьорнема:
– Ви що, правда збираєтеся відкрити тут виставку до дев’яносто третього року?
– Так, – відказав Бьорнем. – Такі наші наміри.
– Це ж неможливо!
Бьорнем подивився на нього:
– Рішення вже ухвалено.[183]
Проте навіть він не уявляв і не міг уявити, що в усіх них дійсно лежить попереду.
Рут повернувся до Чикаго в той час, коли архітектори оглядали Джексон-парк. Йому щойно виповнився сорок один рік. Просто з вокзалу він пішов у «Рукері». «У кабінеті він з’явився в чудовому гуморі, – згадувала Гарріет Монро, – і саме цього дня отримав винагороду за велику комерційну будівлю».[184]
Але ввечері кресляр Пол Старрет зустрів Рута в ліфті тієї самої будівлі – на його думку, архітектор «мав хворобливий вигляд».[185] Гарний настрій десь подівся. Він скаржився на втому.
Із поїздки панове архітектори повернулися засмучені й розгублені. Вони знову зібралися в бібліотеці фірми, аж тут Рут, раптово поновивши життєві сили, приєднався до них. Він був люб’язний, душевний, дотепний. Коли вже хтось здатний «розгойдати» цих людей і запалити в них якийсь вогонь, то Бьорнем знав: це до снаги лише Рутові. Рут запросив східних гостей до свого будинку на Астор-плейс наступного дня, в неділю, на чай, а тоді нарешті пішов додому побачити своїх дітей і дружину Дору, яка, за словами Гарріет Монро, лежала в ліжку «майже смертельно недужа» – у неї нещодавно зірвалася вагітність.[186]
Рут розповів Дорі, що дуже втомився, і пропонував їй наступного літа втекти разом кудись у довгу відпустку. Останні місяці в нього були сповнені розчарувань, безсонних ночей і поїздок. Він виснажився. Але поїздка на південь його не розрадила. Він не міг дочекатися кінця тижня, коли 15 січня архітектори нарешті підіб’ють підсумки своєї зустрічі та роз’їдуться.
«Після 15 числа, – казав він дружині, – я не буду настільки зайнятий».[187]
Східні гості й чиказькі архітектори пізніше знову зібралися вечеряти до Університетського клубу. Бенкет на їхню честь проводив Комітет із територій і будівель виставки. Рут був настільки втомлений, що не зміг прийти. Вочевидь, ця вечеря теж була зброєю чиказців, покликаною розпалити в східняках ентузіазм і продемонструвати рішучість усерйоз виправдати ті грандіозні плани, якими хвалилося місто. То був перший із низки неймовірно розкішних і щедрих бенкетів, меню яких викликало питання про стан серцево-судинної системи в членів міської еліти.
На вході прибулих ловили репортери. Архітектори були люб’язні, але небагатослівні.
У
Burnham and Millet, 5.
Hines, 82; Moore, Burnham interview, 4.
Monroe, Root, 259.
Starrett, 47.
Monroe, Poet’s Life, 113.
Ibid., 260.
