target="_blank" rel="nofollow" href="#n_26" type="note">[26] – писав журналіст. На користь Нью-Йорка додалося п’ятнадцять голосів, а на користь Чикаго – тільки шість. Розрив між містами скорочувався. Отой самий перукар у натовпі зауважив до всіх, хто стояв поруч: голоси для Нью-Йорка, напевне, додалися від тих, хто перед тим голосував за Сент-Луїс. Почувши таке одкровення, лейтенант Александер Росс заявив: «Панове, я готовий стверджувати, що будь-хто із Сент-Луїса пограбував би церкву!»[27] Інший чоловік вигукнув: «Чи отруїв би песика своєї дружини!» Останній закид зустріли вигуками згоди й підтримки.
У Вашингтоні група підтримки Нью-Йорка, у тому числі Чонсі Деп’ю, президент Центральної залізниці в Нью-Йорку й один із найвидатніших тогочасних промовців, відчула, що вітер змінюється, і попросила перерви до наступного дня. Почувши про це, юрба під вікнами «Tribune» невдоволено загула й зашипіла, правильно зрозумівши цей крок як спробу виграти час, щоб сформувати численніше лобі.
Цій пропозиції ходу не дали, але Палата представників проголосувала за коротку перерву. Натовп залишився стояти.
Після сьомого голосування Чикаго бракувало лише одного голосу, щоб отримати більшість. Нью-Йорк, фактично, програв. На вулиці стало тихо. Візники зупинили екіпажі. Поліція не зважала на рекордно довгу вервечку стоячих трамваїв, що розтяглася зліва і справа від того місця величезною кадмієвою лінією. Пасажири повиходили й теж стежили за вікном «Tribune», чекаючи нових повідомлень. Під тротуаром телеграфні кабелі гули на мінорній ноті напруженого чекання, яке ніяк не розсіювалося.
Невдовзі у вікні «Tribune» з’явився інший чоловік. Молодий, високий, стрункий, із чорною бородою. Він без жодного виразу зміряв поглядом юрбу. В одній руці в нього була банка з клеєм, а в другій – аркуш бюлетеня. Чоловік трохи почекав. Поклав аркуш на стіл, так, що тексту нікому не було видно, але кожен із тих, хто чекав надворі, бачив, як рухаються його плечі. Бородань неквапом відкрив банку. У його обличчі було щось похмуре, немовби він зазирав у труну. Чоловік методично намазав аркуш клеєм. Перш ніж він підняв повідомлення до вікна, минуло доволі багато часу.
Обличчя молодика залишалося непроникним. Він приклеїв на скло бюлетень.
Бьорнем чекав. Вікна його кабінету виходили на південь, так само й вікна Рута: це сповнювало їхню потребу в природному світлі – цієї розкоші бракувало в усьому Чикаго, де газовим ріжкам, котрі досі були головним джерелом штучного освітлення, непросто було пробити постійну задимлену сутінь над містом. Електричні лампочки, які часто поєднувалися в приміщеннях із газовим освітленням, тільки починали з’являтися в найновіших будівлях, але в певному розумінні ще й додавали темряви, бо потребували генераторів у підвалі, а генератори були парові й працювали на вугіллі. Коли сутеніло, газові ліхтарі на вулиці й на будинках забарвлювали дим у тьмяно-жовтий колір. У кабінеті Бьорнема було чути лише шипіння газового освітлення.
Те, що він зараз сидить на цьому місці – чоловік такого
Ibid.
