для неї це найвагоміший аргумент. Вона нічого не хотіла чути. Назвала його боягузом. Вона не давала йому спокою, і врешті, як завжди, він поступився і подав прохання, яке швидко задовольнили.
Його побоювання справдилися. Вибитися вперед йому не вдалося, справ він вів мало. Але він приховував своє розчарування, а дружині якщо й докоряв, то тільки глибоко в душі. Хіба став трохи мовчазніший, але вдома він і раніше був неговіркий, тож домашні ніякої зміни в ньому не помітили. Його доньки завжди вбачали в ньому лише джерело прибутку, їм здавалося цілком природним, що він гарував, щоб забезпечити їм проживання, харчування, одяг, мандрівки й кишенькові гроші, й тепер, коли вони зрозуміли, що з його провини грошей стало менше, їхня байдужість до нього набула відтінку роздратованої зневаги. Їм і на думку не спадало запитати себе, як почувався цей маленький чоловічок, який ішов на роботу рано-вранці й повертався додому просто перед вечерею. Донькам він був чужий, але ті вважали природним, що, як батько, він мав їх любити й про них піклуватися.
8
Але місіс Ґарстін була властива бадьорість духу, яка сама собою заслуговувала на захват. Їй удалося приховати від свого найближчого оточення, що для неї становило цілий світ, як їй гірчили несправджені надії. Свого стилю життя вона анітрохи не змінила. Ретельно плануючи витрати, вона й далі влаштовувала такі ж показні прийоми, як і раніше, а в спілкуванні з подругами зберегла ту саму веселість, якої так віддавна дотримувалася. Вона добре опанувала мистецтво порожніх балачок, що в її товаристві вважалися розмовами. Вона була незамінною гостею серед людей, яким такі балачки вдавалися погано, бо завжди знаходила, про що поговорити, а незручне мовчання вміла перервати підхожою заувагою.
Тепер навряд чи Бернард Ґарстін коли-небудь стане суддею Верховного суду, але ще може сподіватися на посаду судді в якомусь графстві або, в найгіршому разі, – на пост у колоніях. Поки що вона задовольнялася його призначенням виїзним суддею в якомусь валлійському містечку. Але надії вона покладала на доньок. Влаштувавши їм вигідне заміжжя, вона сподівалася дістати відшкодування за всі свої безплідні зусилля. Доньок у неї було двоє – Кітті й Доріс. Доріс з дитинства не вирізнялася вродою – задовгий ніс, несклáдна фігура, тож вершиною сподівань місіс Ґарстін було видати її за якого-небудь молодика з достатком, нажитим підхожою професією.
А от Кітті була красуня. Ще з юних літ стало помітно, що вона виросте вродливою, – великі темні очі, імлисті й веселі, каштанові кучері з рудуватим полиском, чудові зуби й прегарна шкіра. Рисам її обличчя було далеко до досконалості – надто широке підборіддя і завеликий ніс, хоч і не такий довгий, як у Доріс. Її краса була переважно красою юності, й місіс Ґарстін розуміла, що її необхідно було видати заміж молодесенькою. Дебютувавши у високому товаристві, вона була чарівна: шкіра й далі залишалася найгарнішою її рисою, але очі в обрамленні довгих вій так блищали й дивилися
