роботи, щоб аж виснажитися, та й навіть якщо так, то його преференції у виборі місця для відпочинку ніхто не враховував би. Але там, де тихо, – там і дешево.
– Вам не здається, що ці стільці аж манять на них посидіти? – запитав Волтер ні з того ні з сього.
Вона глянула в той бік і побачила два зелені стільці, що стояли окремішньо на траві під деревом.
– Посидьмо, – погодилася вона.
Але коли сіли, він наче заглибився в думки. Дивний чоловік. Однак вона й далі щебетала досить весело й подумки питала себе, нащо він запросив її прогулятися в парку. Напевно, він збирався звіритися їй у пристрасті до тієї плоскостопої медсестри з Гонконгу. Раптом він обернувся до неї, урвавши її на середині речення, і вона не могла не помітити, що він її не слухав. Обличчя в нього було біле як стіна.
– Я маю вам дещо сказати.
Вона зиркнула на нього й побачила, що його очі сповнювала болісна тривога. Він говорив напруженим, низьким і не зовсім рівним голосом. Перш ніж вона встигла замислитися над тим, що означала його схвильованість, він знову заговорив:
– Я хотів запитати, чи вийдете ви за мене заміж.
– Ви мене приголомшили, – відповіла вона, так здивувавшись, що подивилася просто на нього.
– Хіба ви не знали, що я шалено у вас закоханий?
– Ви це ніяк не виказували.
– Я дуже несміливий і невмілий. Мені завжди важче висловити ті почуття, які я маю, ніж ті, які – ні.
Її серце почало битися трохи швидше. Їй освідчувалися вже не раз, але завжди весело або сентиментально, й вона відповідала в тон. Але ніколи ніхто не просив у неї руки так неочікувано й водночас на диво печально.
– Це дуже люб’язно з вашого боку, – відповіла вона з сумнівом.
– Я покохав вас, коли вперше побачив. Я давно хотів вам освідчитися, та все ніяк не міг себе примусити.
– Не певна, що мені варто про це знати, – підсміхнулася Кітті.
Вона була рада мати нагоду трохи посміятися, бо того погожого, сонячного дня, здавалося, над ними згустилися хмари. Він похмуро насупився.
– Ви розумієте, що я маю на увазі. Я не хотів втрачати надії. Але тепер ви поїдете за місто, а восени я мушу повернутися в Китай.
– Я ніколи не думала про вас у цьому сенсі, – відказала вона безпорадно.
Він більше нічого не додав, тільки похмуро дивився на траву. Дуже незрозумілий чоловік. Але тепер, коли він освідчився, у неї з’явилося якесь дивне відчуття, що такої любові вона ще не зустрічала. Це трохи налякало, але й сповнило радості. Його незворушність її аж наче вражала.
– Ви мусите дати мені час подумати.
Він і далі сидів мовчки. Не ворушився. Він що, збирається тримати її тут, доки вона вирішить?! Який абсурд. Вона має обговорити це з матір’ю. Їй треба було підвестися, коли говорила. Кітті почекала, думаючи, що він відповість, а тепер, неясно чому, їй
