що саме змушує скніти мою душу, я незагайно перенісся зі сновидінь у похмуру кімнату Роналіни. Від настільної свічі вже віяло холодом, проте через скло різалися блакитні промені місяця. Остогидлий скрип видавався мені бридкішим за нестерпний звук леза, що шкрябає скло. Поміж нотами жахливої пісні затято пробивався цокіт копит, і зрештою я наважився визирнути у вікно.
Проз туман неквапливо пересувався старий, зачуханий візок. Мені здалось, що його осередок став більшим, у порівнянні з минулим разом. Проте він ще досі ховався за товстою, обтріпаною ковдрою. Я кинув свій погляд на кучера. Його непорушність просто вражала мене й водночас навіювала дивне відчуття тривоги. Довге сиве волосся, що визирало з-під капелюха, розвівалося від морозного вітру. А втім, його риси видались мені достоту знайомими, й вони не мали нічого спільного з тим кучером, що я бачив його напередодні. Худорлявий кінь продовжував слухняно везти здоровезну повозку, хоча в мені закріпилась впевненість, що от-от його старі виснажені кінцівки підкосяться і він завмре у вічних сновидіннях. Шпиля своєї паскудності звук досяг, коли візок проїжджав поруч з парканом маєтку. Він неначе встромляв гостро наточені ножі мені у вуха. За хвилину повозка розчинилась у тумані, а скрипіння лише відлунювалось у моїй голові, як тисячі нерозбірливих голосів у думках божевільного.
Зазвичай, я прокидався о восьмій. Це відмінний час, аби достоту виспатися, та для того, щоб з користю провести день. Третина нашого життя спливає у стані сну. І важко не відмітити слова Ремарка: «Шкода марнувати час на сон. Бо коли ж ти спиш, життя минає». Немає в світі більш чіткого й слушного вислову, ніж цей, що пояснив би мою виснажливу втому та надмірний неспокій. Адже прокинувся я, коли годинна стрілка ледве відійшла од двох римських палиць, а за вікном непомітним каскадом від неба до землі лилося променисте денне світло. Вага моїх думок сягала такої важкості, що всі мої земні роздуми, цупкі переживання, непоступливі клопоти якимось незбагненним чином перемішалися зі сновидними мареннями. І ті ілюзорні, вигадані, сюрреалістичні, а часом просто абсурдні альтернативні сюжети, які я переживав у світі за заплющеними очима, розчинились або вщент викорінили частинки справдешнього життя.
Тихе завивання вітру у віконні шибки нагнало на мене тисячу приємних споминів юних років. Ще тих часів, коли людські проблеми обходили мене манівцями, коли брехня ще не посіяла зерна у дорослу корисливість, а коли цілісіньке серце врівноважено торохкотіло в грудях. Коли розум не водив бесіди із безвихіддю та відчаєм, а серце – журбою та коханням… Кохання! О, Роналіна! Безмежний жах зійшов на мене крижаною лавиною щойно мій заледве протверезілий погляд взорував краєчок порожнього ліжка. У Біблії страх описується як нестача допомоги від глузду, тож чи доцільно вважати, що моя зустріч із Роналіною через стільки років пробудила те непереборне почуття, котре наклало тінь на сяйво мого розуму; почуття, яке омило його гостроту, зробивши слабким, піддатливим
