до Балдера, вразити таким досить важко. Ні, його увагу привернуло те, що лежало біля чисел і на перший погляд видавалося фотографією чи картиною. Та насправді то був малюнок – точне зображення світлофора на Горнсґатані, що повз нього вони проходили кілька днів тому. Він був вишукано відтворений до найменших дрібниць, з якоюсь математичною точністю.
Він майже світився. Ніхто не вчив Авґуста тривимірної графіки, ніхто не показував, як художники працюють зі світлом і тінями, але син досконало володів цією технікою. Червоне око світлофора миготіло їм назустріч, а довкола згущувалася осіння темрява. Посеред вулиці стояв чоловік, що видався тоді Франсові знайомим. Голова цього чоловіка була промальована лише до брів. Перехожий випромінював переляк чи принаймні тривогу, ніби Авґуст збентежив його і той ішов поточуючись. Як, у біса, хлопчик зумів це зобразити?
– Боже мій, – вигукнув Балдер. – Невже це зробив ти?
Авґуст ані кивнув, ані похитав головою, а просто глянув у бік вікна, і в Балдера виникло дивне відчуття того, що його життя більше ніколи не буде таким, як раніше.
Мікаел до пуття й не знав, чого чекати. Мабуть, уважав він, йому телефонував модний молодий чоловік. Найімовірніше, якийсь крутий чувак. Але на зустріч з ним прийшов невисокий хлопець у рваних джинсах, схожий скоріше на волоцюгу, трохи заспаний, з довгим темним немитим волоссям і верткими очима. Йому було років двадцять п’ять чи менше, шкіра погана, чуб нависав на очі, а губу розтинав огидний шрам. Лінус Брандел не був схожий на того, хто має матеріал для разючої статті.
– Лінус Брандел, гадаю?
– Так і є. Вибач, спізнився. Спіткав знайому дівчину. Ми разом училися в дев’ятому класі, і вона…
– З цим зрозуміло, – перебив його Блумквіст і повів до столика в далекому кінці паба.
Коли до них, стримано усміхаючись, підійшов Амір, вони замовили дві пінти пива «Ґіннесс» і кілька секунд просиділи мовчки. Мікаел не міг зрозуміти, чому він так злиться. На нього це не схоже; мабуть, усе ж таки через драму з «Сернером». Він усміхнувся до Арне і його товаришів, які уважно їх вивчали.
– Перейду відразу до справи, – сказав Лінус.
– Чудово.
– Ти знаєш, що таке «Суперкрафт»?
Блумквіст мало знався на комп’ютерних іграх. Але про «Суперкрафт» чув навіть він.
– Так, назва знайома.
– І все?
– Так.
– Тоді тобі невідомо, що цю гру вирізняє з-поміж інших чи робить такою специфічною особлива функція штучного інтелекту. Завдяки їй кожен може обговорювати з комбатантами військову стратегію, не знаючи напевно, принаймні спочатку, чи розмовляє з реальною людиною, чи з дигітальним персонажем.
– Ого! Невже? – промовив Мікаел, хоч тієї миті нюанси якоїсь клятої гри цікавили його найменше.
– Це маленька революція в галузі, і я, між іншим, брав участь у її створенні, – сказав Брандел.
– Вітаю. У такому разі, ти, мабуть, добряче на цьому нажився.
– Оце
