було гаразд. Від нас вимагали лише трохи пристосуватися до ринкової ситуації, і, як ти знаєш, багато чого з того мені подобалось. Я, зрештою, теж не раз думала, як залучити молодого читача. Мені здавалося, що в цьому питанні ми з Уве зможемо порозумітися, тому-то не дуже й журилася його сьогоднішнім виступом.
– Я це помітив.
– Та стався той несусвітній шарварок.
– Про який шарварок мова?
– Про той, що зчинився, коли ти саботував Левінів виступ.
– Я нічого не саботував, Еріко. Я просто пішов.
Еріка, лежачи у ванні, ковтнула вина й напружено всміхнулася.
– Коли до тебе, нарешті, дійде, що ти – Мікаел Блумквіст? – запитала вона.
– Я гадав, що вже потроху починає доходити.
– Щось не видно. Бо тоді б ти збагнув, що коли Мікаел Блумквіст іде посеред доповіді про перспективи розвитку його власного журналу, то зчиняється буча. Чи хоче він того, чи ні.
– Коли так, то перепрошую за саботаж.
– Я тебе не засуджую, більше не засуджую. Тепер, як ти міг помітити, вибачення прошу я. Це я поставила нас у таке становище. Мабуть, однаково вийшло б казна-що, незалежно від того, пішов би ти чи ні. Вони тільки чекали приводу, щоб на нас накинутися.
– То що ж сталося?
– Коли ти зник, ми всі охололи до виступу і Левін, чия самооцінка зазнала ще одного удару, вирішив теж начхати на свою доповідь. Сказав, що не бачить у ній рації. Він зателефонував своєму керівництву й усе переповів. Підозрюю, він не втримався й перебрав міру. Ота заздрість, на яку я сподівалася, обернулася, мабуть, на щось дріб’язкове та злісне. Десь за годину він повернувся й повідомив, що концерн згоден вкладати в «Міленіум» і використовувати всі свої канали для просування журналу на ринку.
– І тобі це геть не сподобалося?..
– Так, і я знала це ще до того, як він промовив перше слово. Це було зрозуміло з виразу його обличчя. Воно немовби випромінювало страх, змішаний з тріумфом, і попервах Уве ніяк не міг дібрати потрібних слів. Він плів переважно якісь нісенітниці: мовляв, концерн прагне зробити прозорою нашу діяльність, омолодити читацьку публіку й залучити якнайбільше знаменитостей. А тоді…
Еріка заплющила очі, провела рукою по мокрому волоссю й допила рештки вина.
– Так, Еріко?
– …сказав, що вони хочуть попросити тебе з редакції.
– Що?
– Певна річ, ні він, ні концерн не могли собі дозволити сказати це напрямки: заголовки на зразок «„Сернер“ виганяє Блумквіста» їм ні до чого. Тому Уве сформулював це дуже красиво, заявивши, що хоче дати тобі більшу свободу й можливість зосередитися на тому, в чому ти ас, – на написанні репортажів. Він запропонував стратегічне місцеперебування в Лондоні й щедрий договір позаштатного кореспондента.
– У Лондоні?
– Він сказав, що Швеція замала для хлопця твого калібру, але ж ти розумієш, у чому
