не чуєте, що я кажу?
– Чую дуже добре. Та, попри всю мою пошану до вас, мені здається, що ви здебільшого висловлюєте припущення.
– Припущення – невідривна частина ризику, Франсе. Проте мені був дзвінок від… ну, взагалі, мені не слід цього казати… від агента з АНБ, що розслідує діяльність цієї організації.
– АНБ! – пирхнув Франс.
– Я знаю, що ви скептично ставитеся до них.
– Скептично – це ще м’яко сказано.
– Добре, добре. Але тут вони на вашому боці. У всякому разі цей агент. Вона хороша людина. З підслухів їй удалося довідатися щось дуже схоже на план убивства.
– Мого?
– Багато що свідчить саме про це.
– Дуже схоже, багато що свідчить… Це все звучить украй непевно.
Авґуст несподівано сягнув по олівці, і Франс на якусь мить цілком зосередився на синові.
– Я залишаюся, – сказав він.
– Ви, певно, жартуєте?
– Ні, зовсім ні. Я радо переїду, якщо до вас надійде більше інформації, але не тепер. Крім того, компанія «Мілтон сек’юриті» установила чудову охоронну систему. У мене всюди камери й сенсори.
– Ви серйозно?
– Так, ви ж знаєте, що я впертий віслюк.
– Чи маєте ви зброю?
– Що на вас найшло, Ґабрієлло? Я і зброя! Найнебезпечніше, що я маю, – це нова сирорізка.
– Послухайте… – задумливо промовила вона.
– Так?
– Я організую за вами спостереження, хочете ви того чи ні. Думаю, що ви навіть нічого не помітите. Але якщо вже ви такий упертюх, я дам вам іншу пораду.
– Яку ж?
– Go public[18]. Це може стати своєрідною забезпекою. Розкажіть медіям, що вам відомо. Тоді, якщо пощастить, не буде рації прибирати вас із дороги.
– Я подумаю про це.
Балдер почув з голосу, що Ґабрієллину увагу щось відвернуло.
– Так? – промовив він.
– Зачекайте хвилинку, – відповіла вона. – Мені телефонують на другу лінію. Я мушу…
Вона зникла, а Франса, який мав би думати про інше, мучила тільки одна думка: «Чи втратить Авґуст здатність малювати, якщо я навчу його розмовляти?»
– Ви слухаєте? – запитала незабаром Ґабрієлла.
– Звісно.
– Я, на жаль, змушена закінчити розмову. Але я обіцяю проконтролювати, щоб за вами якнайшвидше організували спостереження. Будьмо на зв’язку. Шануйтеся!
Поклавши слухавку, Балдер зітхнув. Він знову подумав про Ганну й Авґуста, про шахову підлогу, віддзеркалену в шафі, про всяку всячину, не таку й важливу тепер, і пробурмотів собі під носа: «Вони полюють на мене».
Франс розумів, що нічого неймовірного в цьому немає, хоч і відмовлявся вірити в те, що справа може дійти до насильства. Але що він, власне, знає? Нічого. Крім того, тепер йому нема коли цим турбуватися. Він повернувся до пошуку відомостей про Надю й міркував,
Розголосіть (
