і партнер» відкривають офіс у Стокгольмі, і знаєш, як ми про це довідалися?
– Ні, – відповіла Ґабрієлла, відчуваючи все більше напруження.
Їй хотілося якнайшвидше закінчити розмову й узятися до організації поліційної охорони для Балдера.
– Стежачи за угрупованням, – вела далі Алона. – Про новину прохопився Хабаров, а це свідчить про його тісний зв’язок з тією фірмою. В угрупованні знали про відкриття офісу ще до офіційного повідомлення. А в Стокгольмі «Дакстоун і партнер» мають об’єднатися зі шведським адвокатом на ім’я Кенні Брудін. Він раніше спеціалізувався на кримінальних справах і вславився тим, що занадто зближувався зі своїми клієнтами.
– Я пам’ятаю одну класичну фотографію, надруковану у вечірній пресі, де Кенні Брудін розважається за містом зі своїми бандитами, мацаючи якусь дівчину легких звичаїв, – сказала Ґабрієлла.
– Я бачила цей знімок і заклалася б, що найкраще почати розслідування цієї історії саме з пана Брудіна. Хтозна, може, саме він сполучна ланка між фінансовими магнатами та цим угрупованням.
– Я подивлюся, – сказала Ґабрієлла. – Але тепер мені треба зробити дещо інше. Почуємося.
Вона зателефонувала черговому у Відділі особистої охорони СЕПО. Цього вечора ним виявився не хто інший, як Стіґ Іттерґрен. Їй аж у п’ятах застигло. Шістдесятирічний Іттерґрен мав надмірну вагу, любив хильнути, а ще більше – пограти в карти в інтернеті. Його часом називали пан Нічогонеможливо, тому Ґабрієлла пояснила ситуацію якнайсоліднішим тоном і зажадала, щоб професорові Франсу Балдерові з Салтшебадена щонайскоріше дали охоронців. Стіґ Іттерґрен звично відповів, що це буде дуже важко й, либонь, зовсім неможливо, а коли вона заперечила, натякнувши, що це наказ керівника СЕПО, він пробурмотів щось на зразок «сварлива сучка».
– Я цього не чула, – промовила вона. – Але глядіть, щоб ніяких затримок.
Без затримок, певна річ, не вийшло. Чекаючи, Ґабрієлла стукала пальцями по столу й шукала інформацію про «Дакстоуна і партнера» і про все, що розповіла їй Алона. Аж тут у неї виникло відчуття чогось тривожно знайомого.
Проте вона так і не зрозуміла, в чому річ, і, перш ніж устигла до чогось додуматися, їй зателефонував Стіґ Іттерґрен і, звісно ж, почав говорити, що вільних працівників у Відділі особистої охорони нема: мовляв, цього вечора незвично багато роботи через королівську родину – там якийсь спільний захід з норвезьким кронпринцом і його дружиною, та ще й лідерові партії «Шведські демократи» кинули в голову морозиво, а охоронці не встигли втрутитись, і тому довелося посилити варту на його черговому виступі в Седертельє.
Тож Іттерґрен відрядив двох чудових хлопців з поліції, яких звуть Петер Блум і Дан Флінк. Ґабрієллі довелося вдовольнитися цим, хоч імена Блум і Флінк викликали в неї асоціацію з Клінґом і Кланґом з «Пеппі Довгапанчохи». На мить її охопило погане передчуття, а тоді вона розлютилася сама на себе.
Як це типово для її снобістського виховання – судити про людей по їхніх іменах! Їй слід було б більше хвилюватись,
