В обох трохи паморочилося в голові від італійського вина, яке вони попивали за роботою.
– Ми все ще їдемо до Неаполя? – запитав Том.
– Аякже. – Дікі глянув на свій годинник. – Зараз лише чверть на дванадцяту. Ми ще встигнемо на автобус.
Вони прихопили з собою тільки куртки й Томову колекцію дорожніх чеків. Відтак дісталися до пошти, і якраз під’їхав автобус. Вони стояли біля дверцят і чекали, поки вийдуть пасажири. Раптом Дікі кинувся до одного з них, парубка з рудим волоссям, одягненого в яскраву спортивну сорочку. Той теж був американцем.
– Дікі!
– Фредді! – гукнув Дікі. – Що ти тут робиш?
– Приїхав навідати тебе! І сім’ю Чеккі. Я зупинюся у них на кілька днів.
– Пречудово! Я їду з другом до Неаполя. Томе? – Дікі жестом підкликав Тома й познайомив їх.
Американця звали Фредді Майлз. Він здався Томові потворним. Том ненавидів руде волосся, особливо такого морквяного відтінку, та ще й у поєднанні з блідою шкірою та веснянками. У Фредді були великі рудувато-карі очі, які, здавалося, постійно смикалися, а ще він начебто косив очима або ж навмисне не дивився на свого співрозмовника. До того ж Фредді був досить огрядний. Том відвернувся від нього, чекаючи, коли Дікі закінчить їхню розмову. Том бачив, що вони затримували автобус. Дікі та Фредді говорили про катання на лижах, домовлялися зустрітися у грудні в якомусь місті, про яке Том ніколи не чув.
– До другого числа в Кортіні[13] нас збереться не менше п’ятнадцяти, – сказав Фредді. – Нічогенька компанія, гучні вечірки, як і минулого року! Три тижні, якщо нам вистачить грошей!
– Це якщо ми здужаємо! – відказав Дікі. – Ну, побачимось пізніше!
Том слідом за Дікі зайшов до автобуса. Усі місця були зайняті, тож їм довелося втиснутися поміж сухоребрим спітнілим чолов’ягою, від якого тхнуло, і двома старими селянками, від яких тхнуло ще гірше. На виїзді з містечка Дікі пригадав, що Мардж мала, як звично, прийти до нього на ланч, бо вчора вони припустили, що переїзд Тома затягнеться і їм доведеться відмінити поїздку до Неаполя. Дікі гукнув водієві, щоб той зупинився. Пронизливо скреготнувши гальмами, автобус різко спинився, аж усі стоячі пасажири ледь не попадали, а Дікі вистромив голову у вікно та крикнув:
– Джино! Джино!
Маленький хлопчик, що вештався обіч дороги, підбіг до автобуса та вхопив купюру вартістю сто лір, яку йому простягнув Дікі. Дікі щось сказав йому італійською, малий гукнув: «Subito, signor!»[14] – і кинувся геть. Дікі подякував водієві, й автобус знову рушив.
– Я сказав йому, щоб передав Мардж, що ми повернемось сьогодні, але, мабуть, дуже пізно, – пояснив Дікі.
– Правильно.
Автобус висипав пасажирів на великій залюдненій площі Неаполя, де їх зусібіч оточили колісні візки з виноградом, інжиром, булочками й кавунами. Багатоголосо викрикували хлопчаки, пропонуючи їм придбати авторучки й механічні іграшки. Натовп розступився перед Дікі.
– Я
Кортіна д’Ампеццо – італійське місто, відомий гірськолижний курорт у Доломітових Альпах.
Миттю, синьйоре (
