і мені», – подумав Том. Напевне, Дікі чудово проводить час у Європі. Гроші, будинок, вітрильник. З якого б це дива йому захотілось повернутися додому? Образ Дікі дедалі чіткіше вимальовувався у його пам’яті: у нього була широка посмішка, світле, трохи хвилясте волосся, безтурботне й веселе обличчя. Дікі дуже пощастило. А що він сам робив у двадцять п’ять років? Перебивався з тижня на тиждень. Не мав банківського рахунку. Вперше в житті переховувався від копів. У нього був талант до математики. Чому, в біса, він не отримував за нього грошей? Том раптово збагнув, що всі його м’язи напружились, а коробка сірників у його руці стислась так, що стала майже плоскою. Йому набридла ця розмова, чорт забирай, йому страшенно набридла ця розмова. Він хотів повернутись до барної стійки й побути на самоті.
Том ковтнув зі своєї склянки.
– Я з радістю напишу Дікі, якщо ви дасте мені його адресу, – похапцем сказав він. – Думаю, він мене пригадає. Якось вихідними ми зустрілися на вечірці на Лонг-Айленді. Ми з Дікі пішли назбирати мідій, а потім усі їли їх на сніданок, – Том посміхнувся. – Декого потім нудило, тож вечірка не зовсім удалася. Я пригадую, що Дікі розказував про свої плани поїхати в Європу. Мабуть, ото він і поїхав…
– О, я пам’ятаю! – перебив його містер Ґрінліф. – То були останні вихідні Дікі вдома. Він розказував мені про ті мідії. – І він голосно засміявся.
– А ще я кілька разів бував у вас удома, – продовжив Том, уживаючись у роль. – Дікі показував мені моделі кораблів, що стояли на столі в його кімнаті.
– Ет, та це лише дитячі спроби! – Містер Ґрінліф аж сяяв від щастя. – А він показував вам свої макети? А малюнки?
Не показував, але Том весело відказав:
– Аякже! Звісно, показував. Чорнильні малюнки, написані пером. Деякі з них були просто вражаючі. – Том ніколи їх не бачив, але зараз уявив ці точні креслення, де чітко промальовано кожнісіньку лінію, кожнісінький болт і гвинтик. Уявив усміхнене обличчя Дікі, який тримає їх перед ним, щоб Том міг добре все роздивитися. Він міг ще довго описувати всі деталі, аби потішити містера Ґрінліфа, однак вирішив опанувати себе.
– Так, у Річарда талант промальовувати всі, навіть найдрібніші лінії, – задоволено підтвердив містер Ґрінліф.
– Це точно, – погодився Том. Ця розмова все ще здавалася йому набридливою, однак тепер щось змінилося. Він і раніше помічав за собою таке відчуття. Іноді це траплялося на вечірках, але здебільшого на різноманітних офіційних вечерях з людьми, з якими він узагалі не хотів спілкуватися, однак прийом ніяк не хотів закінчуватись. У таких випадках, якщо вже була така потреба, він міг годину-дві бути неймовірно люб’язним, а тоді щось усередині нього вибухало й він щодуху мчав до дверей. – Перепрошую, однак зараз у мене є деякі справи, інакше я б залюбки поїхав туди й спробував особисто вмовити Річарда повернутися. Можливо, мені б вдалося на нього вплинути, – сказав він лише тому, що саме це хотів почути містер Ґрінліф.
– Якщо ви справді вважаєте, що… тобто, якщо ви збираєтеся до Європи…
– На
