у вітальні.
– Ви навчалися у Бостоні? – запитав містер Ґрінліф.
– Ні, сер. Якийсь час я навчався у Прінстоні, тоді відвідував іншу тітку в Денвері й ходив до коледжу там. – Том зробив паузу, сподіваючись, що містер Ґрінліф запитає його щось про Прінстон, але той не питав. Том міг би розказати про систему викладання історії, університетські заборони, атмосферу на танцях, що зазвичай відбувалися на вихідних, політичні тенденції студентських організацій і ще багато всього. Минулого літа він потоваришував зі старшокурсником із Прінстона, і той постійно говорив лише про свій університет, тому Том витягав із нього дедалі більше інформації, сподіваючись, що колись вона стане йому в пригоді. Том розповів Ґрінліфам, що в Бостоні його виховувала тітка Дотті. Вона забрала його до Денвера, коли Тому було шістнадцять, і там він закінчив школу, а тоді познайомився з юнаком на ім’я Дон Мізелл, який винаймав кімнату в будинку його тітки Беа. Дон навчався в університеті Колорадо, і Том дізнався від нього стільки всього, що почувався так, наче й сам навчався в тому навчальному закладі.
– Мали якусь конкретну спеціалізацію? – поцікавився містер Ґрінліф.
– Ніяк не міг обрати між бухгалтерською справою та англійською мовою, – посміхаючись, відповів Том, упевнений, що тема страшенно нецікава, тож ніхто не захоче її обговорювати.
Місіс Ґрінліф принесла сімейний фотоальбом, і Том опустився біля неї на канапу, а жінка тим часом гортала сторінки. Перші кроки Річарда, жахлива кольорова фотокартка майже на всю сторінку, де він із довгими золотими кучерями позував в образі «Хлопчика у блакитному»[1]. Альбом не викликав у Тома жодного зацікавлення, доки вони не дійшли до тих сторінок, де Річарду було близько шістнадцяти і він стояв, стрункий, довгоногий і з хвилястим волоссям. Том помітив, що відтоді до двадцяти трьох чи чотирьох, коли фотокартки закінчилися, Дікі майже не змінився. Він був уражений тим, що його наївна широка усмішка теж нікуди не поділась. Том ніяк не міг позбутися відчуття, що Річард не вельми кмітливий, або ж він просто полюбляв позувати для фотографій і вважав, що найкраще виглядає із широкою посмішкою від вуха до вуха, що теж здавалося Тому не дуже розумним.
– А от приклеїти ці фотокартки в мене ще руки не дійшли, – пояснила місіс Ґрінліф, простягаючи йому стосик інших світлин. – Вони всі з Європи.
Ці фотокартки були куди цікавіші. Дікі наче в паризькому кафе, Дікі на пляжі. На кількох із них він був насупленим.
– А це, до речі, Монджибелло, – сказала місіс Ґрінліф, показуючи на світлину, на якій Дікі витягав на пісок маленького вітрильника. На задньому плані виднілися скелясті гори та смужка невеличких білих будиночків, що облямовували берег. – А тут дівчина, єдина американка, яка там мешкає.
– Мардж Шервуд, – додав містер Ґрінліф. Він сидів навпроти них, нахилившись уперед, і уважно слідкував за показом фотографій.
Вона була в купальному костюмі й сиділа на пляжі, обхопивши руками коліна, –
«Хлопчик у блакитному» – портрет англійського живописця Томаса Гейнсборо, написаний 1770 року. Для портрета художникові позував 18-річний Джонатан Баттел, якого художник зумисно одягнув в аристократичний костюм блакитного кольору.
