Адже сьогодні він почувався так добре! Коли він розповів про тітку Дотті…
Том розправив плечі та глянув на двері, однак вони не відчинилися. То була єдина мить за весь вечір, коли він відчув себе незатишно, ніби лукавив, – так почуваються тоді, коли обманюють, утім, то була чи не єдина правда серед усього, що він сьогодні розповідав: «Мої батьки померли, коли я був ще маленьким. Мене виховувала тітка в Бостоні».
До кімнати повернувся містер Ґрінліф. Здавалося, що його постать пульсувала й робилася дедалі більшою. Том закліпав, його несподівано охопив страх перед ним, він відчув якийсь імпульс, що спонукав напасти першим, поки не напали на нього.
– Може, вип’ємо трохи бренді? – спитав містер Ґрінліф, відчиняючи дверцята бару поряд із каміном.
«Я ніби в кіно», – подумав Том. За хвилину містер Ґрінліф або хтось інший скаже: «Добре, знято!» – і він знову розслабиться й опиниться «У Рауля» зі склянкою джину з тоніком на столі. Ні, краще в «Зеленій клітці».
– Чи вам уже досить? – озвався містер Ґрінліф. – Можете не пити, якщо не хочете.
Том легенько кивнув, а містер Ґрінліф, здавалося, на мить розгубився, а тоді налив дві склянки бренді.
Том укривався холодним потом. Він пригадав той випадок, що трапився минулого тижня в аптеці, хоча все вже минулося і йому справді нема чого боятися, тільки не зараз. На Другій авеню була аптека, номер якої він дав тим людям, які наполягали на тому, аби знову зателефонувати йому стосовно їхніх податків. Він казав, що то був номер Відділу врегулювання, де з ним можна зв’язатися лише з пів на четверту до четвертої години дня щосереди та щоп’ятниці. У цей час Том крутився біля телефонної будки в аптеці, очікуючи, коли задзвенить телефон. Коли він був там удруге й аптекар кинув на нього підозріливий погляд, Том пояснив, що чекає на дзвінок від своєї подружки. Минулої п’ятниці, коли він підняв слухавку, чоловічий голос сказав: «Ти знаєш, про що я, чи не так? Ми знаємо, де ти мешкаєш, якщо хочеш, щоб ми прийшли до тебе… У нас є щось для тебе, якщо в тебе є щось для нас». Той чоловік був дуже наполегливий, але щось не договорював, і Том подумав, що то якась хитрість, тому й не знав, що відповісти. А тоді почув: «Слухай, ми зараз прийдемо до тебе. До тебе додому».
У Тома тремтіли ноги, коли він виходив з телефонної будки, а тоді він помітив, що аптекар не зводив із нього вирячених і сповнених переляку очей, і раптом збагнув сенс тієї розмови: аптекар продавав наркотики та злякався, що Том був детективом, який хотів спіймати його на гарячому. Том розсміявся і вийшов, регочучи, раз у раз похитуючись, адже його ноги досі тремтіли від власного переляку.
– Замислились про Європу? – втрутився голос містера Ґрінліфа.
Том узяв склянку, яку він йому простягнув.
– Так, – відказав Том.
– Тоді сподіваюся, що ви будете задоволені своєю мандрівкою, Томе, а також зможете вплинути на Річарда. До речі, ви дуже сподобались Емілі. Вона сама мені сказала. Навіть не довелось запитувати. – Містер
