дівчина. Жодна не переривала мовчання.
– Давно ти не зазирала до Дуен Канеллу, Маріє.
– Часу нема, Пані Ейтне. До Дуен Канеллу від Стрічки дорога далека, а я… Ти ж знаєш.
– Знаю. Ти заморилася?
– Ельфам допомога тре’. Я ж їм на твій наказ допомогаю.
– На моє прохання.
– Авжеж. На прохання.
– І я маю ще одне.
– Я так і думала. Відьмак?
– Допоможи йому.
Мільва зупинилася і відвернулася, різким рухом зламавши гілочку жимолості, що зачепилася за одяг, покрутила її у пальцях, кинула на землю.
– Дєто з півроку, – сказала тихо, дивлячись у сріблясті очі дріади, – я головою ризикую, ельфів з розбитих командо до Брокілону веду… Як відпочинуть і від ран оклигають, назад їх виводжу… Мало того? Нє досить я зробила? Кожного молодика на шлях нічкою темною вирушаю… Сонця я вже шо нетопир або пугач який лякаюся…
– Ніхто лісових стежок краще за тебе не знає.
– У хащах я нічого нє взнаю. Відьмак наче хоче, шоб я вісті збирала, межі люди єхала. А він же бунтівник, шодо імені його в an’givare вуха нашорошені. Та й мені самій ніяк у містах показуватися. А як упізнає мене хто? Пам’ять про тих жива ще, нє висохла ше тамта кров… Бо задуже тоді крові було, Пані Ейтне.
– Чимало, – срібні очі старої дріади були чужими, холодними, непроникними. – Чимало, це правда.
– А як упізнають мене – на палю посадять.
– Ти розважлива. Ти обережна і пильна.
– Аби вісті, про які відьмак просить, позбирати, тре’ пильність відкинути. Питати тре’. А зара’ цікавість виявляти небезпечно. Як схоплять мене…
– У тебе є контакти.
– Замучать. Закатують. Або у Дракенборзі згноять…
– А до мене ти борг маєш.
Мільва відвернулася, закусила губу.
– Айно, маю, – сказала гірко. – Про те мені нє забути.
Прикрила очі, обличчя її раптом скорчилося, губи затремтіли, зуби зціпилися сильніше. Під повіками ледь-ледь засвітився спомин, примарним, місячним блиском тієї ночі. Повернувся раптом біль у кістці, впійманій у ремінну петлю пастки, різкий біль у суглобах, коли її шарпнуло було з землі вгору. У вухах почувся шум листя від дерева, що розпрямилося раптом… Крик, стогін, дика, шалена, перелякана мотанина й огидне відчуття страху, який огорнув її, коли зрозуміла, що не вивільниться… Крик і страх, скрип мотузки, рухливі тіні, нестійка, неприродна, перевернута земля, перевернуте небо, дерева із перевернутими верхівками, біль, кров, що пульсує у скронях… А на світанку дріади навколо, тісненько… Далекий сріблястий сміх… Лялечка на мотузці! Плигай, плигай ти, лялечко, голівонькою в землю… І її власний, але такий чужий, переляканий крик. А потім темрява.
– Справді маю борг, – повторила вона крізь стиснуті зуби. – Справді, бо я тіки повішеник, від мотузки відтятий. І знаю, до смерті
