вигадливими способами порушуючи достойний спокій паруючої пущі. Любисток відсипався, зморений. Мільва зникла.
Ґноми відпочивали активно. Фіґґіс Мерлуззо й Манро Брюи подалися на пошуки грибів. Золтан, Йазон Варда, Калеб Страттон і Перцифаль Шуттенбах усілися неподалік возу й без передиху грали у гвинт, улюблену їхню карточну гру, якій присвячували будь-яку вільну хвилину, навіть у попередні мокрі вечори.
Відьмак інколи підсідав і уболівав, зробив так і зараз. Складних правил цієї типово ґномської гри він і далі не міг зрозуміти, але захоплювався винятково старанно виконаними картами й малюнками фігур. Порівняно із картами, якими грали люди, карти ґномів були справжніми шедеврами поліграфії. Ґеральт у черговий раз переконувався, що техніка бородатого народцю була дуже розвиненою не виключно у царині гірничої справи, гутництва й металургії. Те, що у справі друкування карт здібності ґномів не допомогли їм монополізувати ринок, походило з факту, що карти серед людей усе ще були менш популярні, аніж кості, а людські азартні гравці не походили з груп, у яких перевага віддавалася естетиці. Людські картярі, яких відьмак мав чимало оказій бачити, грали завжди почухраними картонками, такими брудними, що, перш ніж покласти їх на стіл, доводилося спочатку ретельно відліплювати від пальців. Фігури були вималювані так нехлюйськи, що відрізнити даму від валета можна було лише завдяки тому, що рицар сидів на коні. А кінь, у свою чергу, більше нагадував кульгаву ласку.
Візерунки на картах ґномів виключали подібні помилки. Король, що носив корону, був по-справжньому королівським, дама цицьката й вродлива, а озброєний алебардою валет був хвацько вусатий. Фігури ті звалися по-ґномськи hraval, vaina і ballet, але Золтан і його компанія вживали в грі спільну мову й людські назви.
Сонце гріло, ліс парував, Ґеральт уболівав.
Базовим правилом ґномського гвинта було щось подібне до торгівлі на кінській ярмарці – як інтенсивністю, так і напругою голосів тих, хто торгувався. Тоді пара, що оголошувала найвищу «ціну», намагалася здобути якнайвищу взятку, чому друга пара на всіляки способи перешкоджала. Розіграш проходив голосно й запально, а поряд із кожним гравцем лежав довгий важкий кий. Обкладали один одного киями досить рідко, але вимахували ними часто.
– І як ти оце граєш, вовку ти солом’яний? Тупак, чи що? Чому ти у листки замість у серця пішов[25]? То я що, жарту задля у серця вістував? Ах, узяти б палю та гепнути тебе у дурну макітру!
– Я мав чотири листки із валетом, думав добрати!
– Чотири листки, ти ба! Ти чи власного хера додав, як карти у подолі тримав? Ти трохи ж думай, Страттоне, бо тут же не університет! Тут у карти грають! Ну, але й свиня бургомістра обіграла, якби добрі карти мала. Роздавай, Вардо.
– Пиріг у бубонцях.
– Мала купа у жезлах.
– Грав король у жезли, пересрав та щезнув. Дубль у листках!
– Гвинт!
– Калебе, не спи! Дубль із гвинтом
Карточні масті спочатку звалися інакше, аніж ми до того звикли; справа у тому, що кожна масть була не стилізованим знаком, а цілком конкретним предметом. Тому «серця» – це звичні нам «черви», «листки» – «піки», «жезли» – «хрести», а «бубонці» – «бубни».
