ж я знати могла, шо ти аж так… Не те я хтіла. Я про те тіки, шо дівчина… Шо не знайдуть її, бо безслідно зникла, як оті чародії… Пробач.
Він не відповів. Дивився убік. Мільва закусила губу, стиснула кулаки.
– За три дні я з Брокілону єду, – сказала лагідно після довгого, дуже довгого мовчання. – Нехай тіки місяць на ущерб піде, нехай тіки нічки трохи темнішими стануть. Днів за десять повернуся, може раніше. Зразу по Ламмасу, у перших днях серпня. Не турбуйся. Землю і воду переверну, але вивідаю все. Як хто шо про ту панну знає, ти теж те взнаєш.
– Дякую, Мільво.
– Десять днів… Ґвинблейдде.
– Я Ґеральт, – простягнув він руку.
Вона потиснула без вагання. Сильно.
– Я – Марія Баррінг.
Кивком і тінню посмішки він подякував за щирість: знала, що оцінив її.
– Будь обережна, прошу. Ставлячи запитання, дивися, кому їх ставиш.
– Не переймайся.
– Твої інформатори… Ти їм довіряєш?
– Я нікому не довіряю.
– Відьмак у Брокілоні. Серед дріад.
– Як я і припускав. – Дійкстра сплів руки на грудях. – Але добре, що воно підтвердилося.
Він помовчав хвилинку. Леннеп облизнув губи. Чекав.
– Добре, що підтвердилося, – повторив шеф таємних служб королівства Реданія, у задумі, наче собі самому. – Завжди краще мати впевненість. Ех, якби ще виявилося, що і Йеннефер із ним… Немає із ним чародійки, Леннепе?
– Прошу? – Дізнавальник здригнувся. – Ні, ясновельможний пане. Немає. Що накажете? Якщо хочете його живим – виманю з Брокілону. Якщо ж він миліший вам мертвим…
– Леннепе. – Дійкстра підвів на агента холодні блідо-блакитні очі. – Не будь таким завзятим. У нашому фахові завзятість невигідна. І завжди – підозрілива.
– Пане, – Леннеп трохи зблід, – я тільки…
– Знаю. Ти тільки питав, що я накажу. Наказую: залиш відьмака у спокої.
– Як накажете. А що із Мільвою?
– Її також залиш у спокої. Поки що.
– Як накажете. Можна йти?
– Іди.
Агент вийшов, обережно й тихенько зачиняючи за собою дубові двері кімнати. Дійкстра довго мовчав, втупившись у купи мап, листів, доносів, протоколів дізнань і вироків смерті, що завалювали стіл.
– Орі.
Секретар підвів голову, кашлянув. Мовчав.
– Відьмак у Брокілоні.
Орі Ройвен знову кашлянув, мимоволі заглядаючи під стіл, у напрямку ноги шефа. Дійкстра помітив той погляд.
– Вірно. Того я йому не забуду! – гарикнув. – Я два тижні через нього ходити не міг. Втратив обличчя перед Філіппою, мусячи, наче пес, скиглити й просити про її холерні чари, бо інакше я б шкутильгав досі. Що ж, сам винен, недооцінив його. Найгірше те, що зараз я не можу йому відплатити, дістати до його відьмацької дупи! Сам я часу не маю, а своїх людей для приватних
