зчепленими на рівні грудей кістлявими долонями, чекала в коридорі.
– Він заснув, – прохрипіла вона.
– Як це? – я так налаштував себе, що зараз доведеться викликати «швидку» або самому їхати до лікарні, що відчув легку шпильку розчарування.
– Просто затих. Припинив кричати й заснув.
Я повільно видихнув. Єва притулилася до стіни коридора й глянула на мене.
– Ще одну таку ніч я не переживу, – мама дивилась кудись повз мене, в точку на стіні понад моїм правим вухом. – Мені не двадцять п’ять, Мироне.
– Ми ж не знали, що таке станеться, – з приглушеними, але достатньо помітними нотками роздратування проказала Єва.
Мама опустила голову. Я стягнув з ніг зимові черевики та пройшов до кімнати, де на старому дивані, закутаний неосяжною, ще радянською периною спав Теодор. У кутку над подушкою, кумедно згорнувши над білим черевом сіро-бурі лапки, лежав Юань Михайлович – плюшевий коала, подарований нами Тео після операції. Іграшку вибирали навмання, ніхто подумати не міг, що за лічені дні вона стане найулюбленішою. Упродовж першого місяця після купівлі Теодор не розлучався з тим коалою, тягав усюди за собою, спав, гуляв і грався, навіть розмовляв із ним, через що Єва вирішила вигадати йому ім’я. Я жартома запропонував Михалич. Тоді ще не знав, що коала – це не ведмідь, а травоїдне сумчасте, відтак мені здавалося, що Михалич – саме те, що треба. Дружина вважала інакше: оскільки іграшку виготовлено в Китаї, то її ім’я має бути китайське. Євина подруга тримала у себе вдома чихуахуа із кличкою Долар. Дружина проігнорувала мої спроби заперечити, що чихуахуа виготовляють не в Америці, й нарекла коалу Юанем. Таким чином улюблена плюшева іграшка нашого сина стала Юанем Михайловичем.
Єва, не знімаючи чобітків, потупала за мною, похукала на пальці, потерла ними об пальто, щоб були не такими холодними, й легенько торкнулася синового лоба. Похитала головою – жару не було.
– Я не розумію, що це, – промимрила з-за наших спин мама. – Він так кричав…
– Що робитимемо? – пошепки запитав я.
Дружина знизала плечима, а тоді неголосно запропонувала:
– Давай додому.
Я кивнув.
– Бери Михалича, – зиркнув через плече: – Ми поїдемо, мам, ти відпочивай, – а тоді обережно, щоб не розбудити, підгорнув ковдру й узяв сина на руки. Разом із периною. Малий шумно вдихнув, поворушився, проте очей не розплющив і за мить, уткнувшись лобом мені в груди, спокійно засопів.
– Ковдру привезу завтра, – сказав я.
Мама мовчки провела нас до виходу.
Ми ступили до своєї квартири на Грушевського, коли годинник показував кілька хвилин по п’ятій ранку. Я забрав Теодора у Єви (вона тримала малого на руках, поки я керував машиною), видобув його з важкої перини та вклав у ліжко. Хлопчак спав без задніх ніг. Я посадив Михалича навпроти голови сина, щоби, прокинувшись, він міг дотягнутися до іграшки. За хвилину скинув із себе одяг, упав на ліжко та провалився в сон
