і стоїть печатка невролога Василя Паламара. По-моєму, лікар не писав би таке, якби не мав на те підстав!
– Що порадив той Паламар?
Я наблизив до очей листок із діагнозом, щоб не помилитися, зачитуючи назву ліків:
– «Фінлепсин ретард 200», по півтаблетки двічі на день.
– «Фінлепсин» – як довго? Тиждень? Два? Місяць?
Схоже, я тільки в ту мить збагнув, як усе серйозно.
– Постійно, – говорив ледь чутно. – Поки лікар на основі чергової ЕЕГ не накаже припинити.
– Ти хочеш посадити свого сина на препарат від епілепсії, хоча не впевнений, чи був у нього напад?
– М-а-ам… – простогнав я.
– Мироне…
Злість почала виплескуватись:
– А що я можу вдіяти?!
– Для початку – не гарячкувати, – відпрацьовано-незворушним тоном відрізала вона. – Теодор ще малий. Більшість дітей переростає свої дитячі хвороби без усякого втручання. Коли тобі було стільки, скільки зараз йому, ніхто не знав про ЕЕГ, можливо, в кожного другого учня з твого класу була…
– Це епілепсія, мамо! – огризнувся я. – Її не переростають, вона або є, або її немає. – Я ще хотів додати щось на кшталт: «Пригадай себе у новорічну ніч півтора роки тому», але передумав.
– Ти не лікар, Мироне, щоб таке стверджувати. Не поспішай. Проконсультуйся з кимось іще.
Я мовчав, сопучи в смартфон і шкодуючи, що зателефонував. Хотілося якнайшвидше закінчити розмову.
– Де ти зараз? – озвалася мама.
– У «Чайці», на третьому поверсі. Повів малого на піцу. Він зараз у дитячій кімнаті.
– От і чудово. Будь на зв’язку, незабаром зателефоную.
Я раптом зрозумів, що вона намірюється зробити:
– М-а-ам, припини, не треба… – але вона вже натиснула «Відбій».
Офіціантка принесла замовлення: маленьку піцу й дитячий коктейль для Тео, салат з куркою та чай для мене. Повівши головою, я ковзнув поглядом по дитячій кімнаті й відшукав Теодора. Малий, щось захоплено гундосячи, з’їжджав із гірки в піддон, ущерть наповнений чи то м’ячиками, чи то пластмасовими кулями завбільшки з кулак. У таку рань на дитячому майданчикові нікого не було. Якийсь час я спостерігав, а тоді, збагнувши, що піца холоне, помахав рукою, привертаючи увагу Тео. Хлопчак видряпувався на третій, найвищий рівень лабіринту й не бачив мене. Я розтулив рота, щоб гукнути його, коли в руках завібрував телефон. Притиснув Samsung до вуха:
– Так, мамо.
– Вислухай і не гарячкуй.
Я підпер рукою підборіддя та продовжував стежити за сином.
– Я говорила з Вірою Іванівною…
Я притлумив бажання сердито прицмокнути язиком:
– Мам, вона терапевт, а не невролог.
– Мироне, я ж просила: вислухай, – розмірено й терпляче, без відтінків докору в голосі карбувала мама. Я терпіти не міг оцей її поблажливо-зверхній учительський тон, який навіть тепер, коли
