Не з Рівного. І не з України.
– Ви сказали, що це не займе багато часу, – відрізав я. – На біса йти до кафе?
– Так, небагато. Сподіваюся, що небагато. Та все ж буде краще, якщо ми десь присядемо.
Я відігнав дрімотне отупіння та зосередився на аналізі того, що відбувалося. Припустимо, ці двоє з ФБР. Що має статися, щоб примусити їх прилетіти до України? Подумав про кол-центр. Єдине, що гіпотетично могло викликати інтерес федералів. Отже, я розмовляв із кимось, хто їх цікавить; мабуть, із якимось вилупком із десятки найбільш розшукуваних злочинців – із терористом чи серійним убивцею, якого кілька років не вдається впіймати. Але що з того?
– Шановні, я звичайний оператор кол-центру. Що вам потрібно від мене? Я продав iOS комусь із Аль-Каїди чи Ісламської Держави? Пробачте, це моя робота. Я просто голос у слухавці, до якого ви звертаєтесь раз на рік для активації щойно придбаного софту. Крім того, розмови записують, якщо вам справді це так потрібно, підійдіть до мого супервайзера і…
– Це не стосується вашої роботи в Zoom Support, – обірвала мене Торнтон.
Я клацнув зубами. Якого хріна?! Звідки їй відома назва компанії, де я працюю?
– Звідки ви знаєте… – я смикнув кадиком і помовчав. – Ви таки з ФБР?
Не може бути, не може бути! – загупало в такт із ударами серця в голові.
– Так, – підтвердила шатенка.
Однаково не повірив. Чи то пак не хотів повірити.
– Хай так. Але це не Америка, – я обвів рукою будинки з північного боку Соборної. – Це – Україна. І я можу послати вас на хрін і піти додому.
– Можете, – кивнула американка. – Звісно, можете. Проте я наполягаю на розмові. – Я майже махнув рукою, намірившись відштовхнути Ґарета й рушити своєю дорогою, коли Ліза Джин Торнтон додала: – Це передусім важливо для вас, пане Белінськи.
Щось у її голосі насторожувало. Я відчував, що чоловік не стане мене затримувати, якщо вирішу піти. І водночас щось у очах Лізи – незвичних димно-золотавих очах, що виглядали значно старшими за доглянуту шкіру на руках та обличчі, – втримувало. Ті очі неначе промовляли: вислухай, поговори, інакше потім буде гірше. Тамуючи нервозність, яка набирала сили та ризикувала вийти з-під контролю, я зиркнув на наручний годинник. 9:17. Напередодні Тео знову погано спав – тричі за ніч, хлипаючи, прокидався. У неділю малюк клював носом, і ми з Євою вирішили не вести його в понеділок до дитсадка. Після нападу 13 квітня ми часто залишали його вдома, побоюючись, що щось подібне може повторитися за нашої відсутності. Робочий день Єви починався о 10:00. Отже, щоб дружина встигла дістатися до «Чорної перлини», я мусив прийти додому не пізніше, ніж за чверть десята. Час іще був.
– Гаразд. – Я показав побілілою від холоду й тремтячою рукою на вхід до підземного переходу. – У вас десять хвилин. Ходімо.
Ми перебралися на протилежний бік Соборної, піднялися трохи вгору й зайшли до Mon Cafe. Кав’ярня щойно почала працювати, столики стояли
