пригоді, коли треба свідчити на суді: він знову дивиться на ту фотографію, тільки тепер уявно.
– Там щось було ввімкнене в розетку біля ванни.
– Так! Я спочатку подумала, що то електронна книжка, а місіс Еллертон залишила її там у мережі, бо більше часу проводила в тій частині будинку. Доволі зручне місце, щоб заряджати прилад, адже в Мартіни в спальні, мабуть, усі розетки зайняті її обладнанням. Ти так не вважаєш?
– Авжеж, може бути.
– Тільки от у мене є і «Nook», і «Kindle»… Ну так, аякже, думає Ходжес.
– …і ні в того, ні в того нема такого дроту. Там дроти чорні. А тут сірий.
– Може, вона загубила перший зарядник і купила новий у «Tech Village»?
То практично єдине місце, де в містечку можна купувати електроніку, адже крамниця «Discount Electronix», де колись працював Брейді Хартсфілд, збанкрутувала.
– Ні, в електронних читалок вилки вузькі. А тут ширша, як у планшета. Тільки в мого айпада є щось подібне, але у ванній значно менший. Шнур, схоже, від якогось портативного пристрою. Ну я і пішла нагору його шукати.
– І знайшла…
– Лише старий ПК на столі біля вікна в спальні місіс Еллертон. Я серйозно – старючий. І до нього підключений модем.
– Хай Бог милує! – вигукує Ходжес. – Тільки не модем!
– Нічого смішного тут немає, Білле. Ці жінки – мертві!
Ходжес знімає руку з керма й робить замирювальний жест.
– Вибач, будь ласка. Розказуй далі. Ти ж зараз розповіси, як вмикала її комп’ютер.
Холлі, схоже, не дуже приємно це чути.
– Ну, так. Але заради слідства, яким поліція явно не збиралася займатися. Це не аби позазирати.
Ходжес міг би посперечатися, але нехай.
– Паролю там не було, то я перевірила історію пошуків в Інтернеті місіс Ходжес. Вона ходила на кілька сайтів роздрібної торгівлі й на багато медичних, де пишуть про параліч. Здається, її дуже цікавили стовбурові клітини, з огляду на стан дочки…
– Це ти за десять хвилин?!
– А я швидко читаю. А знаєш, чого я не знайшла?
– Мабуть, нічого про самогубства.
– Отож. То звідки вона дізналася про цю штуку з гелієм? Звідки взяла, що треба розчинити оті таблетки в горілці й налити в трубку дочці?
– Ну… – пробує щось припустити Ходжес, – є ж іще такий стародавній ритуал – книжечки читати. Ти, мабуть, про нього чула…
– А ти у вітальні хоч одну книжку бачив?
Він відновлює в пам’яті вітальню так само, як тоді фото ванної Мартіни Стовер, – і Холлі має рацію. Були полички з якимись сувенірчиками, картина з окатими дітьми, телевізор із пласким екраном. На кавовому столику лежали журнали, але більше для краси, ніж від жаги читання. Ну і «Атлантика» серед них і близько не було.
– Ні, – каже він. – Не було у вітальні книжок, хоча парочку я бачив у спальні Мартіни Стовер. Одна схожа на Біблію. – Він кидає погляд на газету на колінах Холлі. – А що в
