була паралізована від грудей до п’ят. Пізніше Хартсфілд надіслав Ходжесові анонімного листа. Там він назвав цю жінку «показовою головою на патичку». Особливо жорстоким цей огидний дотеп робило те радіоактивне ядро істини, що в ньому містилося.
– Щось мені не уявляється паралізована людина в ролі вбивці, Піте… крім, хіба що, епізоду з серіалу «Криміналісти: мислити як злочинець». Тож я собі думаю…
– Так, зробила все мати. Спочатку порішила Стовер, а тоді себе. Ви їдете?
Ходжес не вагається:
– Їду. І Холлі дорогою прихоплю. Яка адреса?
– 1601, Гіллтоп-корт. На Рідждейлі.
Рідждейл – це близьке північне передмістя. Не таке дороге, як Цукрові гірки, але все одно гарне.
– Буду хвилин за сорок, якщо Холлі в офісі.
І вона буде там. Вона майже завжди опиняється за своїм столом уже о восьмій, а то й о сьомій. І схильна сидіти там, доки Ходжес не розкричиться, щоб їхала додому, зварила собі вечеряти й дивилася кіно на комп’ютері. Холлі Джібні – головна причина того, що агенція «Що впало, те пропало» має прибуток. Вона – геніальний організатор, комп’ютерна чарівниця і живе своєю роботою. Ну, правда, ще її життя належить Ходжесові і сім’ї Робінсонів, особливо Джерому з Барбарою. Колись мама Барбари й Джерома назвала Холлі почесним Робінсоном – і жінка засяяла, мов ясне сонечко. Це Холлі тепер робить частіше, ніж колись, хоча Ходжес волів би, щоб вона сяяла ще частіше.
– Чудово, Керм. Дякую!
– Тіла вже перевезли?
– Оце просто зараз везуть до моргу, але Іззі все зняла на айпад.
Він мав на увазі Ізабель Джейнз, з якою Піт працював, відколи Ходжес вийшов на пенсію.
– Добре. Я тобі еклер привезу!
– Та тут і так ціла булочна. А де ти зараз, до речі?
– Та так, нічого особливого. Зараз їду до вас. Ходжес закінчує розмову і поспішає до ліфтів.
3
Сорок п’ята пацієнтка доктора Стамоса нарешті виходить із оглядового кабінету. Консультація для містера Ходжеса була призначена на дев’яту, а вже пів на десяту. Бідолаха, мабуть, уже не витримує, на нього інші справи чекають. Вона визирає в коридор і бачить, як Ходжес розмовляє по мобільному.
Марлі встає і зазирає в кабінет лікаря. Доктор Стамос сидить за столом, перед ним відкрита папка, на ярлику якої надруковано: «Керміт Вільям Ходжес». Доктор роздивляється щось у ній і тре скроню, наче в нього болить голова.
– Докторе Стамосе! Можна містера Ходжеса кликати?
Лікар підводить голову, потім дивиться на годинник на столі.
– Боже ж ти мій – так! Понеділочок іще той, еге?
– День важкий, – каже Марлі і виходить з кабінету.
– Люблю свою роботу, а от цього в ній не люблю,[7] – відзначає Стамос.
Тепер Марлі дивується. Озирається на нього.
– Та нехай. То я сам до себе.
Алюзія на старий анекдот про пожежника: цими словами той говорить про виїзди на пожежу.
