дефіцит йоду, який через погану роботу щитовидної залози викликає у дітей порушення розвитку мозку і внутрішнього вуха. У таких дітей щитовидна залоза занадто збільшена і відчайдушно намагається виділити з їжі кожну часточку йоду. У гіршому випадку через дефіцит йоду виникає так званий кретинізм: діти карликового зросту, глухі, з розумовим відставанням. Ендокринолог із Лейдена професор Керідо присвятив своє життя вивченню йододефіцитних регіонів у віддалених куточках світу. Його питання постійно дивували мене. Одного разу він зателефонував мені в п’ятницю ввечері та сказав: «Діку, чи не міг би ти завтра вранці роздобути для мене 16-міліметровий кінопроектор, мені треба виступати з доповіддю в Амстердамі». Так мені довелося побачити його новий фільм, у якому він на «Сессні» літав у новогвінейську долину Муліа, яка тоді ще була нідерландською колонією, і дізнатися про найактуальніші результати досліджень цієї експедиції. Близько 10 відсотків дітей у цій долині мали слабоумство, глухоту і страждали на тяжкі неврологічні захворювання. Керідо довів, що ці вади були спричинені дефіцитом йоду, і лікував хворих ін’єкціями водовмісної олії ліпіодолу. Раніше цю олію використовували як контрастний засіб для рентгенівських знімків легенів, хоча вона іноді пошкоджувала легеневу тканину. Проте ліпіодол виявився чудовим засобом для створення запасу йоду. Після того, як у Швейцарії почали додавати йод у кухонну сіль, там закрилися всі заклади для глухих. Такого роду порушення розвитку мені довелося спостерігати навіть вже у ХХІ столітті в Китаї у горах Аньхой. Жінка-кретинка із «зобом», величезною набряклою щитовидкою, змітала на купи листя в храмі. Коли мій товариш, професор із Чехії, запитав її, чи показувалась вона лікарю, то у відповідь почув тільки мукання, а мітла загрозливо махнула в наш бік.
Важкі метали також можуть зашкодити розвитку дитячого мозку. Свинець, який додають у бензин як антидетонаційний засіб, потрапляє із довкілля в матку до плоду і підвищує ризик виникнення проблем із навчанням. Про небезпеки, які криє в собі ртуть, вперше довідалися в 50-ті роки, коли довкола японської бухти Мінамата коти в рибальських селах почали дивно поводитися і несподівано здихати, а риба стала безцільно метатися туди-сюди. Рибалки продавали свої найкращі улови, а для сім’ї залишали гіршу рибу. Через високий вміст у рибі органічно зв’язаної ртуті, яка потрапила в довкілля із фабрики пластику, шість відсотків дітей ще до свого народження зазнали тяжких ушкоджень мозку. Ртуть гальмує утворення нервових клітин і розвиток нервових волокон, чим викликає розумову відсталість. У дорослих траплялися випадки паралічу. Сьогодні в екологічному парку Мінамата стоїть пам’ятник, присвячений усім формам життя у озері Ширануї, які стали жертвами цієї катастрофи. Парк спорудили на 27 тоннах забрудненого ртуттю шламу із бухти Мінамата і на десятках запаяних контейнерів з отруєною рибою. До сьогодні уряд Японії не подбав про належне фінансове відшкодування жертвам трагедії.
