Єво Миколаївно, – на бліду відмінницю в окулярах було шкода дивитися; себто, комусь іншому було б шкода. – Білет номер сім. Періодизація літератури двадцятого століття. В цілому… ну… На сьогодні існують три основні періодизації літератури цього періоду. Згідно з першою, вся література двадцятого століття ділиться на три основні періоди, кожен з яких, в свою чергу…
…Військові почесті обмежилися багряними подушками, до яких прикололи хрести й багатопроменеві зірки нетутешніх орденів, і залпом з триногої ракетниці, схожої на фотографічний штатив. Вартові солдатики вимахували в повітрі несправжніми гвинтівками з оперетковими штиками. Двоє співробітників, що спостерігали за церемонією, звичайно ж, були в цивільному. Ева так і не змогла розібратися, з котрим із них їй довелося нещодавно бесідувати. Обоє дивилися на неї з однаковим казенним співчуттям, за яким маячило якесь таємне, навіть інтимне знання – і докір: адже вас попередили, Єво Миколаївно. Вголос нічого подібного, звісно, не казали. І вона відмовлялася розшифровувати ці погляди, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, на важливому й головному; хоча б тепер…
Не виходило.
Всього лиш товстелезний шар гриму на мертвому обличчі, що розпливався й змінював колір від спеки. Відблиски на складках лілової тканини, надто яскравої й благенької, мабуть, після хімчистки. Білі рукавички; а це неправда. Білих рукавичок він ніколи не носив… ні в прямому, ні в переносному розумінні. То й що?
А потім була земля. Суха, проте липуча, вона ніяк не хотіла відставати від долонь. Ті ж солдатики, попритулявши рушниці до огорожі сусідньої могили, браво накидали лопатами пристойного пагорба. Просто перекопана земля. Потім, коли вона осяде, можливо, встановлять якийсь пам’ятник… Ева подумала, що ніколи більше сюди не прийде. Навіщо?
Ракетниця виявилася майже саморобною, з тих, якими особливо феєричні громадяни підтримують новорічний салют. Оглушливо вдарило по вухах, у гарячому повітрі блиснув спалах, потім згори посипалися, кружляючи, цілком матеріальні й вогненебезпечні іскри. Одна з них пропалила блузку на плечі, обпекла шкіру, й Ева зойкнула, а цивіл…
– У вас усе?
– Все, – пробелькотіла Андреєва. Відмінниця, золота медаль… для чистої функції це не аргумент. Відповідала вона посередньо, на вісім-дев’ять. Ну, нехай, одне-два додаткових запитання заслужила:
– Коли і де відбулася прем’єра спектакля за п’єсою Леоніда Ланового «Порох»?
Дівчина приплющила очі під окулярами і, ніби читаючи з невидимого аркуша, відрапортувала:
– Двадцять п’ятого червня дванадцятого року. В театрі Сучасної драми.
– Правильно. А як ви вважаєте, чому герой п’єси зрадив свою наречену?
– Тому що… – вона затнулася. Зняла окуляри, тоді знову їх почепила; за скельцями, наче дощ, зібралися сльози. – Він її… я думаю…
– Ви не читали, – підсумувала Ева. – А в підручнику цього немає. Вісім балів. Можете
