Тож я вважаю, що ти говоритимеш. Я правий?
Любисток не підтвердив, бо зі страху не міг ані ворухнути головою, ані видобути з себе голос. І не схоже було, що Ріенс чекав на підтвердження.
– Я, зрозуміло, – заявив він, – відразу ж дізнаюся, чи говориш ти правду, тієї ж миті зорієнтуюся щодо кожного твого виверта, не дам себе обманути поетичними фокусами чи мутною ерудицією. Це для мене дріб’язок, як дріб’язком було паралізувати тебе на сходах. Тож я раджу, гультяю, зважай на кожне слово. Ну, шкода часу, починаймо. Як ти знаєш, мене цікавить героїня однієї з твоїх чудових балад, онука королеви Каланте із Цінтри. Княжна Цірілла, пестливо називана Цірі. Згідно з доповідями безпосередніх свідків, особа та зникла під час здобуття міста два роки тому. Натомість у баладі ти образно й зворушливо описуєш її зустріч із тим дивним, майже легендарним чоловіком, отим… відьмаком, Ґеральтом чи Ґеральдом. Опускаючи поетичну дурню про призначення і вироки долі, з балади випливає, що дитина вийшла з битви за Цінтру цілою. Чи це правда?
– Не знаю… – застогнав Любисток. – Боги, я ж лише поет! Чув те чи інше, а решту…
– Ну?
– Решту я вигадав. Склав сюжетно до купи! Я нічого не знаю! – завив бард, бачачи, що Ріенс подає знак смердюку, й відчуваючи, що мотузка напинається сильніше. – Я не брешу!
– І справді, – кивнув Ріенс. – Не брешеш прямо, це я відчув би. Але щось крутиш. Ти б не вигадував баладу просто так, без причини. А отого відьмака ти знаєш. Не раз тебе бачили в його товаристві. Ну, кажи, Любистку, якщо суглоби тобі потрібні. Все, що ти знаєш.
– Та Цірі, – видихнув поет, – була відьмакові призначена. Так зване Дитя-Несподіванка… Ви напевне чули, то відома історія. Батьки поклялися віддати її відьмаку…
– Батьки мали би віддати дитину в руки шаленого мутанта? Того найманого вбивці? Брешеш, віршомазе. Такі балачки можеш бабам розповідати.
– Так і було, душею матері присягаюся, – заплакав Любисток. – Я це знаю з певного джерела… Відьмак…
– Кажи про дівчинку. Відьмак мене поки що не цікавить.
– Я нічого не знаю про дівчинку! Знаю лише, що відьмак їхав за нею до Цінтри, коли вибухнула війна. Я тоді його зустрів. Від мене він довідався про різанину, про смерть Каланте… Питав мене про ту дитину, про онуку королеви… Але ж я знав, що в Цінтрі загинули усі, що в останньому бастіоні жодна душа не вціліла…
– Кажи. Менше метафор. Більше конкретики!
– Коли відьмак довідався про падіння Цінтри й про різанину, то відмовився від подорожі. Ми обидва втекли на північ. Я розпрощався з ним у Генґфорсі і з тієї самої пори його не бачив… Але оскільки в дорозі він говорив трохи про ту… Цірі, чи як там її… і про призначення… Тож я і склав баладу. Більше я нічого не знаю, присягаюся!
Ріенс подивився на нього спідлоба.
– А де зараз отой відьмак? – запитав. – Той найманий убивця потвор, поетичний різник, що любить патякати про призначення?
– Я
