й близькі, загиджені недопалками та котячим лайном сходові майданчики… Восьмий… Фу-у-ф… Восьмий із половиною… О, хтось розмалював стіни імпресіоністськими закарлючками! Ще півроку тому ці письмена тут не красувалися. Схоже, на поверсі підростає новий пацан-неформал… Ще трохи – й ось, нарешті, дев’ятий.
Я навшпиньки підійшов до дверей, трохи віддихався та натиснув ґудзик дзвінка. З квартири долинули гарячкова метушня, гуркіт перекинутої табуретки, якісь незрозуміло-радісні схлипування. За мить двері розчахнулися і я вступив у рідний барліг.
– Мамо, я маю… – ще з порога почав я.
– О, синочку, привіт! Які ми раді тебе бачити! Як ти? Як добрався?
Мама не дала ступити й кроку, налетіла на мене ще в порозі та міцно-преміцно обняла. Я не був удома півроку, хоча вона не бачила мене цілий рік: коли я востаннє приїжджав додому, мама відпочивала на морі, в Криму. На здійнятий галас із кімнати вийшов тато, відсторонив маму та стримано потиснув мені руку.
– Мамо, я хочу…
– Як ти схуд! – бідкалася мама, наче не чуючи мене та знову затискуючи в обіймах. – Чим ти харчуєшся у Швеції? Геть охляв у тій заграниці! Ай-яй-яй! Не можна ж так!
Я, зрештою, спромігся виборсатися з її рук, відступив на крок назад і (все ще не вирішивши, що краще викладати першим – крамольні думки про те, що вирішив закинути аспірантуру, чи радісну звістку про майбутню рапануйську авантюру) голосно заявив:
– Мамо, тату, я мушу вам дещо сказати. І це дуже важливо.
Тато здивовано вигнув брову. Мама на хвильку вмовкла та зосереджено подивилася на мене. Але вже наступної миті її обличчя засяяло невимовною радістю.
– О Боже, синку, ти одружуєшся! – зраділа вона. – Наре-е-ешті!
Я скинув наплічник на килимок біля порога й почухав макітру. Блін, чому все так складно в цьому житті?
– Ну, не зовсім, мамо, – трохи розгублено промимрив я, а потім задер носа та гордовито додав: – Я лечу на острів Пасхи, мамо, – й усміхнувся, десь глибоко в душі сподіваючись, що мої батьки на радощах застрибають до стелі.
Мама принишкла і трохи насупилася, осмислюючи почуте. Кілька секунд вона намагалася зрозуміти, чи острів Пасхи – це справді той острів Пасхи, про який вона подумала… Проте я не дав мамі оговтатися.
– На півтора місяці! – продовжив ще більш натхненно, змахнувши руками та показуючи, який я молодець. – Ще, може, десь Південною Америкою поблукаю, але найважливіше – то, звісно, Рапа Нуї, мамо.
– Е-е-е…
– Мамо, це ж острів Пасхи! – захоплено торочив я. – Уявляєш? Туди Тур Хейєрдал плавав, а тепер і я полечу!
Мама зблідла, тато нервово кашлянув за її спиною та почухав підборіддя.
– А одруження поки що почекає, – підсумував я і засміявся: – Ги-ги-ги!
Але тато й мама чомусь не сміялись.
На цьому далекому острівці… людство колись
