Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Подорож на Пуп Землі - Максим Кидрук страница 19

Подорож на Пуп Землі - Максим Кидрук

Скачать книгу

зовсім юний еквадорець і взявся кликати до автобусів. Про себе я зауважив, що таких малолітніх крикунів повнісінько у терміналі.

      – Вам куди, сеньйори? Куди їдемо, сеньйори? – горлав хлопчик просто над моїм вухом. – Амбато? Ріобамба? Гуайякіль? Баньос? Сеньйори!

      Я все ніяк не міг отямитися й дивився на нього, наче на прибульця.

      – Нам треба до Лага… Лака… Лакаку… – спробував замість мене відповісти Ян. – Тьфу, дідько!

      – Латакунги, – зрештою очуняв я.

      – Чудово, сеньйори! – заверещав хлопчик і потягнув мене за руку до одного з виходів. – Онде автобус до Баньоса. Скажете водію, щоб висадив вас у Латакунзі.

      – А як же квитки? – запитав я.

      – Нема часу, сеньйоре! Автобус от-от відправляється! Біжіть мерщій, не гайте часу! Заплатите водієві в салоні.

      Я зиркнув на Яна, чех спочатку стенув плечима, потім ствердно кивнув, і ми помчали на перон, де прудко заскочили до плямистого автобуса.

      …Згодом я ще не раз повертатимусь до описаних нижче подій, довго аналізуватиму все, що трапилося, картатиму себе за неприпустиму необачність, млявість та інертність. Я припустився грубої помилки. Я забув, що знаходжуся на іншому материку, в чужій незнаній країні, посеред незнайомих людей. А бекпекер цього забувати не повинен! Це, можна так висловитись, злочинна недбалість. Хоча причиною всього були мексиканські автобуси…

      Усередині еквадорський автобус виглядав дещо пошарпаним, але загалом доволі непоганим. Ян пройшов углиб салону та зайняв місце коло вікна. Я гепнувся на сидіння поруч із ним, підвів голову і… побачив перед собою тлусту, мов бочка, проте охайно вдягнену й зачесану жіночку. На вигляд цілком добропорядну.

      Жіночка всміхнулася, тицьнула нам із Яном по пляшці мінеральної води та щось запитала у мене іспанською.

      Я нічого не зрозумів, широко позіхнув і просто сказав:

      – Cuanto? Скільки?

      На той момент мені пригадалися люксові мексиканські автобуси. Щоразу, коли я сідав у першокласний омнібус у Мексиці, ось такі от усміхнені стюардеси підносили мені різні напої та наїдки. А потім вони перевіряли квиток, і я їхав, куди там мені треба, й усе було класно. Тож, пригадую, подумав, що автобуси в Еквадорі, певно, такі ж самі, як у Мексиці. Але вони не такі самі…

      – Ти впевнений, що… – почав був Ян.

      Я відмахнувся від нього:

      – Так. Це геть як у Мексиці… – мовляв, не треба мене вчити, я ж бо такий досвідчений мандрівник. – Я заплачу за тебе, потім розрахуєшся, – а тоді ще раз звернувся до повнотілої еквадорки: – Dos personas, por favor.[27]

      – Діес… е-е-е… діес і очо доларес, сеньор![28] – відповіла жіночка.

      «Діес і очо – це скільки? – розмірковував я. Думалось якось тяжко й тугувато. Сонна довбешка відмовлялась опрацьовувати інформацію. – Це вісімнадцять чи долар і вісімдесят?»

      Я зиркнув

Скачать книгу


<p>27</p>

За двох, будь ласка (ісп.).

<p>28</p>

Dies… e-e-eh… Dies y ocho dolares, señor! (ісп.) – «Десять… е-е-е… Вісімнадцять доларів, пане!»