кілька позашляховиків, від яких нагору піднімалася групка по самі вуха вкутаних у тепле шмаття скелелазів із наплічниками завбільшки із товарний вагон. Удалині проступав будинок «рефьюджі» – проста двоповерхова будівля з двома рядами добре втеплених квадратних вікон. До неї вела звивиста стежка, в минулому – жолоб, яким стікала лава. З обох боків стежину обтискали похмурі сірі бескиди, на яких глибокими рубцями червоніли сліди від проходження розплавленої магми. Виглядало так, ніби будиночок стояв зовсім поряд, рукою подати. Нагорі, на висоті 5000 метрів, починалася зона вічних снігів.
Ми з Яном вибралися з машини та слідом за групою скелелазів, які у своїх роздутих костюмах нагадували мені американських космонавтів, полізли на круту стежину. У самих шортах і светрах. Зовсім без оснащення. Підкорювачі гір раз-по-раз озиралися, витріщаючись на нас, наче на самогубців.
Не пам’ятаю, коли ми розділилися: чех, замість підійматися просто до «refugio», поліз в якесь бокове відгалуження…
Сонечко лагідно пригрівало, пухнасті хмари щомить більше зносило на захід. Здавалося: ще якась мить – і нашим спраглим поглядам нарешті відкриється омріяна вершина Котопаксі, короля вулканів планети Земля, все ще вкрита розмитою молочно-білою пеленою. Здавалося, ще мить…
Але ця мить ніколи не настала. Натомість піднявся страшенної сили крижаний вітер, який пронизував до кісток і норовив скинути з гірської стежини. А майже відразу на сході понад схилом Котопаксі з вражаючою швидкістю почала набухати сіра хмара. Вона виросла буквально нізвідки. Так у фантастичних фільмах з’являються і ростуть на очах героїв чорні рої кровожерних комах.
За лічені секунди хмара накрила мене – повалив важкий колючий сніг. Духам гір було наплювати на те, що це екватор. Так само, як їм було начхати на те, що я дерусь угору в самих благеньких шортах. Жорстокі демони гір лютували. Судячи з усього, злостилися страшенно, бо за хвилину нас закутала справжня заметіль.
Саме в цей момент, пригадую, я почав помічати, що з моїм організмом щось не те. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, марно ганячи жилами позбавлену кисню кров. Скидалося, що квадрицепсами на ногах замість крові текла густа смола.
Я звик, що там унизу, на низькодолі, коли я спиняюся, серцебиття стишується, а дихання вирівнюється. На висоті все було інакше. Я спинявся, проте серце продовжувало шалено калататися, дарма ганяючи кров. Дихалося важко, через силу, наче хтось туго обмотав легені бинтом. Тож я завмер і прислухався до свого організму, несвідомо чекаючи на нові вибрики. Було таке відчуття, ніби то вже не «мій» організм.
А потім зненацька зникло бажання дихати. Ось так от просто перехотілося роздувати груди й утягувати повітря. Цей стан важко описати словами, ще важче у нього повірити. Проте без усіляких неприємних відчуттів я міг не робити жодного вдиху протягом 15–20 секунд. Зате потім дихання самовільно зривалося з подвоєною силою. Я не встигав відкривати рота, щоб
