Наш провідник рішуче закрокував донизу. Обережно промацуючи схил, ми повільно посунули слідом за ним.
Відійшовши на достатню віддаль від машини, Роберто спинився. Затим склав пальці своєї єдиної руки докупи, притулив їх до губів і почав видавати дивні звуки, що водночас нагадували свист і попискування. Ми з Яном стояли за його спиною та вичікували. Через хвилину еквадорець подав знак, щоб ми вмовкли, і тицьнув пальцем у густу траву за п’ять метрів попереду. Спочатку я нічого не побачив, зате згодом, придивившись уважніше, помітив маленького сірого кролика, який уважно розглядав Роберто. Провідник свиснув ще кілька разів і… вухатий підскакав ближче. Тепер кріль знаходився за якихось два метри від нас.
– Не ворушіться… – прошепотів Роберто та продовжив видавати губами незрозумілий писк.
Ще за скількись часу я несподівано виявив, що ми оточені цілою армією крихітних вухатих тваринок, які, зачаровані загадковим посвистом Роберто, довірливо наближаються на відстань простягнутої руки, всідаються на задні лапки й витріщаються на нас. Еквадорець безперестану свистів, а кролі прибували й прибували. Це було схоже на якусь магію…
Зрештою Роберто вгамувався. Я зробив якийсь необережний порух рукою, і вухані, наче очунявши від загадкового магічного заціпеніння, миттю кинулися врозтіч.
– Це кролики з Котопаксі, – сказав нам провідник, аж сяючи від утіхи.
– І… і що? – сконфужено уточнив я.
– Нічого, – всміхнувся еквадорець. – Просто кролики… Поїхали, час повертатися.
– Чувак, а ти подумай, як усе цікаво склалося, – зненацька видав мені Ян, доки ми ловили попутку, щоб повернутися назад до Кіто. – Якби ти не купив тієї води, дівчина в автобусі навряд чи підійшла б до нас. Якби американка не заговорила до мене, я не взяв би у неї guidebook по Еквадору. Якби я не розгорнув її путівник, то не побачив би карти й коментарів до неї та ніколи не дізнався б про те, що до Котопаксі слід добиратися не з Латакунги, а просто від повороту в національний парк. Це означає, що якби я не прочитав про поворот на Котопаксі, я б його нізащо не зауважив. Тому, друже мій, коли б тебе не взули на тих двадцять доларів, ми спокійнісінько доїхали б до Латакунги, потинялися кілька годин задрипаним містечком, марно намагаючись допитатися, як краще дістатися Котопаксі, й ушилися б назад, злі та нещасні, так нічого й не побачивши. Зате з повними кишенями грошей.
Я засміявся. Як не дивно, Ян стовідсотково мав рацію.
– Усе, що не робиться, робиться на краще, – резюмував я.
– Ніколи передчасно не нарікай на долю, – чех поплескав мене по плечі. – То просто Будда жартує на небесах.
Хостел «Трансильванія» та двадцять хвилин в Амазонії
Борман однажды спросил у Штирлица:
– Штирлиц, а вы кто по национальности?
– Я русский, – ответил Штирлиц.
– А я – немецкий… – сказал Борман.
Опрацьовуючи еквадорську ділянку маршруту Експедиції, я довго розмірковував,
