яка, як виявилося, правила за Terminal Terrestre, проглядалося кілька чепурних будівель, огорнутих зеленню. Практично відразу за ними прямовисно вгору широким півколом здіймалися кручі. Ліворуч від дороги зяяла прірва. Тобто самої прірви я не бачив, але чув, як десь зліва й знизу вирує та шумить нестримна гірська річка.
– Це Баньос? – перепитав я одного з пасажирів, що вискочив слідом за мною з автобуса.
Еквадорець якось підозріло зиркнув на мене та мовчки кивнув. За мить він зник у ледь помітній вуличці, що починалася біля автостанції.
– По ходу, це Баньос, чувак, – невпевнено сказав я Янові.
– Ага, – так само невпевнено згодився Ян, і ми посунули шукати наш хостел.
Хостел мав назву «Трансильванія». Я не знаю, скільки хостелів у Баньосі, але за відгуками на сайті «Hostel World» цей був найкращим. З його пошуками у нас не виникло жодних проблем, оскільки все містечко компактно втиснулося між прямовисними скелями на півдні та не менш прямовисною прірвою, вздовж якої вирувала Пастаса, одна із численних приток Амазонки.
Двоповерхова старенька будівля «Трансильванії» ховалась у півтемряві вузенької вулички на околиці Баньоса, один із кінців якої впирався простісінько в скелю. Хостел від початку видався мені дуже підозрілим. Вікна напівприкривали грубі дерев’яні віконниці з непевним різьбленням із тильних боків, над входом щирилися дві страшнуваті химери, наче щойно поцуплені з башт паризького Нотр-Даму.
Я обережно прочинив скляні двері й уступив досередини. В холі першого поверху горіло кілька свічок, над рецепцією тьмаво блимала настільна лампа. На протилежній стіні впадала в очі велетенська, майже з людський зріст картина, яка зображувала графа Дракулу та трьох напівголих жінок-вампірів, що звивалися коло його ніг. Одразу над стійкою рецепції висів гобелен із вишитим на ньому вовком-перевертнем. Окрім блідолицього графа та його пишнотілих супутниць, нас ніхто не зустрічав.
– Кхе-кхе… – несміливо подав звук я.
– Is anybody here?[43] – гукнув Ян з-за моєї спини.
У темряві коридору спочатку вигулькнув тремтливий клиноподібний вогник свічки, затим проступили обриси невисокої юної еквадорки зі стягнутим у тугий хвіст волоссям, гострими бровами та відсутнім виразом у мутнуватих очах. Зберігаючи загадкову мовчанку, дівчина, неначе привид, уплила в хол.
– Quién es usted?[44]
Я спантеличився і відразу не зміг нічого до пуття пояснити. Втім, молода горянка ніби й не чула мене. Не попросивши паспорта та навіть не запитавши імен, вона провела нас на другий поверх до крихітної кімнати з двома широченними ліжками, що займали весь вільний простір світлиці.
– Це ваша кімната, – тихо проказала еквадорка, втелющившись кудись перед себе, а потім додала безбарвним голосом: – Відпочивайте. Потому безгучно ретирувалася, залишивши після себе теплий запах плавленого воску.
– Треба буде нагадати їй про бронювання, – мугикнув я. – Дівуля не записала нас і навіть не запитала наших імен.
Є тут хто? (
Хто ви такі? (
