кіностудії з поганим освітленням, зате з чудовими декораціями гір, зведеними з усіх боків павільйону.
Зрозуміло, що дощ поставив хрест на всіх наших планах. Лізти в гори за такої погоди було б дурістю. Зовсім пригнічений я вийшов на відкриту веранду другого поверху, розмірковуючи, куди нам із чехом сьогодні податися. За мною із сусідньої кімнати вийшла худорлява дівуля років двадцяти. Стискаючи в одній руці горнятко ранкової кави, а в іншій – цигарку, дівча тупцяло поряд зі мною. З навісу веранди дзвінкими сріблястими струмками збігала дощова вода.
– Привіт! – поздоровкався я.
– Хело! – відповіла дівчина.
Затим ми вмовкли, дівча посмоктувало цигарку та крадькома зиркало на мене, певно, чекаючи, щоб я продовжив розмову. Я ж утупився у непроникну стіну дощу та подумки ремствував на таку жахливу погоду.
– А ти сама звідки? – зрештою запитав я.
– Звісно, з Ізраїлю, – трохи здивовано мовила дівчина, – як і всі в цьому хостелі…
Тупішого запитання, певно, не можна було й вигадати. Зненацька темнооке дівча схаменулося, втямивши, що розмовляє зі мною англійською і що я, відповідно, аж ніяк не міг приїхати з Ізраїлю.
– Хм… а звідки ти тоді?
– А я з України, – відказав я і широко всміхнувся.
«Український», – подумала дівчина.
Дощ, зараза, і не думав ущухати. У хостелі мені не сиділося, тому, поснідавши, я потягнув Яна за собою на рекогносцировку. Залишаючи «Трансильванію», я мимохідь запитав господаря, як довго ще триватиме ця бісова злива.
– У нас так завжди, – без поспіху проказав єврей. – Кожен ранок починається зливою, зате о першій пополудні розпогоджується.
Я вистромив голову з дверей, задер носа й обдивився заплакане сіре небо. Здавалося, після світання хмар тільки побільшало.
– Такого не може бути, я йому не вірю, – промовив, обернувшись до Яна. – Я щось не пригадую жодного разу в Україні чи Швеції, щоби хмари, просякнуті вологою так, що ледве соваються у повітрі, розсмокталися за три-чотири години.
Потому, закутавшись у якісь целофанові торбинки, ми з Яном почалапали в напрямку автостанції. Раптом на одній із будівель (по-моєму, то був магазинчик із сувенірами) мені на очі потрапив розмашистий напис: «Баньос – ворота Амазонії». Я затягнув Яна під навіс, дістав з-за пазухи липку від вологи карту та розгорнув її.
– Що ти вже надумав? – підозріло запитав чех.
– Сельва! – рішуче випалив я.
– Що? – не зрозумів Ян.
– Амазонас! – упевнено карбую. – Поки в Андах іде дощ, ми організуємо вилазку в незаймані ліси Амазонії!
Я повернув карту до Яна й тицьнув пальцем у Пуйо (Puyo), містечко на рубежі велетенської Амазонської рівнини, єдина дорога до якого проходила через Баньос. Саме із цього місця п’ять століть тому вирушила в похід джунглями велетенська експедиція Гонсало Пісарро.
