добути провізію та привезти її до табору. На чолі загону Пісарро поставив молодого честолюбного офіцера Франциско Орельяну.
Проте кораблеві не судилося повернутися. Минали дні й тижні; люди повільно конали від виснаження. Зрештою Гонсало Пісарро зрозумів, що дожидатися Орельяну марно, і зважився на відчайдушний крок: вирушив назад до Еквадору…
Через шістнадцять місяців після того, як помпезна експедиція вирядилася підкорювати Амазонас, перед здивованими жителями Кіто постали дев’ятеро чоловіків, котрі ледве трималися на ногах. Це були Гонсало Пісарро та вісім його товаришів. Окрім них, серед живих не зосталося нікого.
…Ми прибули до Пуйо в годину сієсти. Дощу не було, зате парило так, що здавалося, ніби плаваємо у воді, а не пересуваємося у повітрі. Пізніше Ян дуже чітко та влучно схарактеризує нашу вилазку в Пуйо: two thousand meters down – twenty degrees up.[47]
Поселення нагадувало місто мерців: на вулицях – жодного еквадорця, погляд повсюди натикався на нерухомі проіржавілі вщент машини. Місто аж стогнало під натиском джунглів. Крізь порепаний асфальт невгамовні хащі просовували свої настирливі зелені щупальці. Джунглі стискали Пуйо з усіх боків, наче лещатами, висмоктували з містечка та його жителів останні живильні соки.
Відразу за автостанцією Ян надибав якусь вишку. Ми залізли туди, щоб роздивитися навколо. Переді мною постало незабутнє видовище. Аж до обрію, скільки сягав погляд, розкинулися незаймані амазонські ліси. Дерева пхались і безцеремонно налізали одне на одного, борючись за місце під сонцем. Біля самого краю сельви височіли пальми, поміж них де-не-де протискалися гевеї, подекуди із зеленої гущавини визирали динні та кавові дерева, звідусіль напирав зелений бамбук, а вгору по стовбурах аж до крон звивалися ліани. Далі за ними рябіли тисячі й тисячі невідомих мені видів дерев і рослин із такими назвами, що навіть соромно писати: гібіскус, панданус тощо. За нашими спинами на заході ховалися у хмарах гори, проте на сході погляд не зустрічав жодних перепон і, черкаючи лісові крони, безперешкодно летів аж до горизонту.
Хвилин п’ятнадцять, обливаючись потом, немов у сауні, я тинявся безлюдним напівмертвим містом, не знаючи, де себе подіти. Куди не глянь, погляд упирався у непробивну стіну джунглів. Варто було зійти з дороги та відійти метрів двадцять, як останні нагадування про цивілізацію провалювались у небуття. Натомість мене огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерехи листя та ліан. Із гілок довколишніх дерев на мене глипали та сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами проскакували маленькі в’юнкі ящірки. З хащ долинав підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Я знав, що десь там, у глибині нетрищ, ховаються ягуар, анаконда та річковий кайман. Десь там, у неглибоких мутних ріках водяться електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток, і маленькі сомики
Дві тисячі метрів униз, двадцять градусів угору (
