диркання продавлює барабанні перетинки та розпливається тілом, пронизуючи нутрощі наскрізь. А ще, через низьку посадку та повну відсутність днища, варто лише заїхати в калюжу – і ви миттю станете мокрим, мов квач, і брудним, як свиня, що вивалялася в грязюці. Попри всі недоліки, є в «баггі» якась авантюрна іскорка, щось пригодницько-піратське, щось по-дитячому близьке та знайоме, що примушує скинути з себе напускну поважність і вдавати, що тобі дванадцять, а не двадцять п’ять чи сорок.
Учора, щойно ми повернулися з вилазки в Амазонію, погода покращилася: замість похмурої й вологої Трансильванії переді мною переливалася всіма барвами веселки сонячна Мальорка. Нагірне містечко ніби підмінили! Калюжі висохли, вітрини магазинів і кафе вилискували на сонці, вулиці запрудили люди. Баньос пульсував повнокровним життям. Ми з Яном узяли в оренду два «жучки» та гасали ними по горах довкола Баньоса. Як наслідок – одного разу опинилися у повній темряві посеред довжелезного тунелю: гірські тунелі в Еквадорі, як виявилося, зовсім не освітлюють. Пригадую, що вже тоді уявляв, угризаючись витріщеними очима в масну темряву, як ми з друзякою, двоє замурзаних диваків, похнюплено випихаємо з похмурого черева тунелю своїх «жуків», злякано озираючись на кожну машину, яка пролітає поряд. Певна річ, із нас тоді навіть собаки сміялися б. Причому не тільки в Баньосі, а й по всіх Андах аж до Сантьяго-де-Чилі. Щоправда, був ще один варіант розвитку подій, далеко не такий кумедний, про який мені не хотілося думати. Якийсь вантажний трейлер, автобус чи будь-який інший транспортний засіб із високою посадкою міг просто не помітити «жуків» у темряві тунелю. Ну… й усе. Нас тоді розмазало б по асфальту, немов сирі яйця по сковорідці. Гірше від усього – ніхто навіть не здогадався б про те, де і як ми востаннє наклали в штани та поклали свої буйні голови. На щастя, все обійшлося: ми встигли вибратися з тунелю раніше, ніж з іншого боку в нього заїхала вантажівка чи автобус.
Тож хоча гасати на «жучках» дешево, прикольно та весело, цього разу нас із Яном від них відмовили: дертися на Тунгурауа доведеться дуже високо, а тому в «жучка» просто не вистачить потужності. Довелося переплачувати й брати в оренду повнопривідний джип.
Перетнувши місток через прірву, на дні якої переливалася сріблом вузька нитка Пастаси, ми почали п’ястися вгору. Дорога була дуже крутою. Місцями крутизна схилу сягала 60° і навіть більше. Ширина шляху дозволяла проїхати лиш одній машині, тому, коли хтось стрічався на шляху, доводилося здавати назад до найближчого розвороту, де поволі розминатися, ледь не обтираючи один одному борти.
Проте людей і машин дорогою майже не траплялося. Зрідка ми натикалися на невеликі групи корів, які паслися на схилах гори. Я дивився на них і чудувався, як вони можуть втримуватися на практично прямовисному гірському узбіччі. Лиш одного разу ми побачили пастуха, який, закинувши на плече довгого дрючка, пішки спускався у долину Баньоса. Я запитав у нього про корів:
– Це, мабуть, спеціальна порода, навчена скелелазінню?
– Зовсім ні, сеньйоре, – повідав чоловік, – це звичайні корови.
– А як
