на ігровому майданчику, – мовив Браян. – Той чоловік з англійським акцентом чекає внизу, щоб тебе вловити. Він уже підняв руки, точно як ловець у бейсболі. – Та ж ні, усвідомив він, навряд чи Дайна знає, на що це схоже.
Дайна підняла до нього обличчя з таким виразом, ніби він був зовсім дурненьким:
– Не в тому справа. Мені лячне це місце. Воно дивно пахне.
Лорел, яка, окрім власного нервового поту, не чула ніякого запаху, безпорадно подивилася на Браяна.
– Любонько, – почав Браян, опускаючись на одне коліно перед сліпою дівчинкою, – ми мусимо полишити літак. Це ж ти розумієш, правда?
Лінзи темних окулярів обернулися до нього.
– Чому? Чому ми мусимо полишати літак? Тут нема нікого.
Браян з Лорел скинулися очима.
– Ну, насправді, поки не перевіримо, ми не можемо цього знати, хіба не так? – спитав Браян.
– Я вже знаю, – сказала Дайна. – Тут нічим не пахне, нічого не чутно. Проте… проте…
– Проте що, Дайно? – перепитала Лорел.
Дайна вагалася. Вона хотіла, аби вони зрозуміли, що насправді її тривожить не той спосіб, яким вона мусить полишити літак. Вона вже з’їжджала з гірок раніше, і вона довіряла Лорел. Лорел не відпустить її рук, якщо там буде небезпечно. Щось тут було лихе, лихе, і саме це її лякало – оте лихе. Воно не залягло в цій тиші, і не в цій порожнечі. Воно могло мати до них стосунок, але було більшим за них.
Щось лихе.
Але дорослі не вірять дітям, особливо сліпим дітям, і ще більш особливо, якщо сліпа дитина дівчинка. Дайна хотіла сказати, що їм не можна тут залишатися, що тут небезпечно залишатися, що їм треба знову завести літак і летіти далі. Але що вони на це можуть відповісти? Гаразд, звісно, Дайна права, всі повертаємося в літак? Та ніколи.
«Вони побачать. Вони побачать, що тут пусто, і тоді ми знову сядемо в літак і полетимо кудись в інше місце. В таке місце, де не вчувається небезпеки. Ще є час.
Я так думаю».
– Не звертайте уваги, – сказала вона Лорел. Голосом тихим і покірним. – Спускайте мене.
Лорел обережно опустила дівчинку на сковзанку. За мить Дайна поглянула вгору, на неї («От тільки вона не насправді дивиться, – подумала Лорел. – Бо вона зовсім не бачить»), лежачи на помаранчевій сковзанці з розкинутими босими ногами.
– Гаразд, Дайно? – спитала Лорел.
– Ні, – відповіла Дайна. – Нічого тут не гаразд. – І ще до того як жінка встигла її відпустити, Дайна розімкнула пальці на руках Лорел, звільнившись сама. Вона з’їхала донизу, і Нік її вловив.
Лорел вирушила слідом, вправно стрибнувши на сковзанку і чинно притримуючи на собі спідницю до самого низу. Таким чином, у літаку залишилися Браян, той п’яний хропун у хвості та наш веселун, король вечірок, любитель роздирати папір містер Під Горло.
«Не буде в мене з ним ніяких проблем. Бо мені насрати, що він робитиме», – сказав тоді Браян. Тепер він виявив, що це насправді не так. Цей чоловік несповна розуму. Браян мав підозру, що навіть
