Саво. Так за тобою скучила, так Богу молилася, що і на коліна перед образами ставала. – Проня витирала сльози і шморгала носом.
– Годі тобі плакати, радій, Проню, я вже вдома, живий, як бачиш, пощастило мені, а може, Бог почув твої молитви. Пішли разом відпочивати, поки діти на полі. Я теж скучив за тобою. Пішли, Проню, а то ти все про Горпину та про Горпину…
Під вечір Проня справлялася по господарству, бігала швидко, наспівуючи пісню, а Сава поїхав у поле на врожай дивитися. Їхав селом і поглядав на всі боки. Любив він село, любив і поле. Тьохкала тут його душа, мліла, як від солов’їної пісні. Зайшовши в ще недозріле жито, брав на долоні важкі колоски і любувався ними. А з жита де-не-де виглядали сині волошки, погойдуючись від легкого теплого вітру, що лагідно пестив його обличчя, холодив спітнілі груди. Сава дивився на поля, свої й чужі, і не вірив очам, що все виросло тут, усе вже дозріває. Не торкнулася війна цього поля. Дійсно – Божа благодать. Якби все побачене в чужих краях було сном! Щеміло у грудях серце, а до очей підступали сльози. Сава пішов по дорозі назустріч дочці, яка, побачивши батька, бігла до нього. Від швидкого бігу хустина зсунулася з її голови, а потім зовсім спала. На сонці виблискувало її темно-русяве волосся, від бігу і вітру розвівалася полотняна сукня. Вона сміялася і кричала на все поле: «Тату!» Сава крадькома витер сльозу і поспішив до доньки.
– Моє сонце ясне, моя красуне! Як же ти виросла за весну! А я так за вами скучив!
Манечка знала батька доброго і лагідного, але знала і сердитого, коли блискавки спалахували в його очах, а голос був, як грім у небі. Незважаючи на це, вона любила його завжди. Коли хотілося пригорнутися до його плеча, завжди придивлялася до нього і прислухалася до його настрою. Знала, що він любить поле, любить роботу, і вона хвалилася тим, що зробила, щоб розм’якшити його серце. І сьогодні вона повела його через дорогу на чисту стерню вижатого ячменю, на якій купами тулилися один до одного рівненькі снопи.
– Уже батькові можна з дому йти, діти ладу всьому дадуть, – посміхався Сава, поплескуючи по плечу свого сина Гриця. – Як усе обійдеться, то братиму тебе з собою на торги, а по осені вчитися поїдеш. Зараз без грамоти не обійтися.
– Чи доведеться їхати, тату? Що то за життя настає? І мені проходу немає, ввечері молодь мене куркулем обзиває, а колись здоровкалися чемно і дівчата задивлялися. І Маню теж обзивають.
– А ви не ходіть до них. Зараз роботи повно, по осені вчитися будете, а далі видно буде, кого і ким обзивати.
Додому поверталися пізно, коли сонце вже сховалося за лісом, який зеленів недалеко від їхнього поля. За ними на двох підводах їхали Соломахи, невістки співали, а сини тихо підспівували їм своїми басами. Пісня розливалася по полю і піднімалася аж до неба, тікаючи від вітру.
– А он і Яковенки зі своїми дівчатами та хлопцями додому збираються, – показувала Маня на поле, яке проїжджали. Вона весело махала їм своєю хусткою і кричала:
– Мар’яно! Уляно!
– Чого ти так розійшлася, може, не в Мар’яні чи Уляні діло?
