нам не все одно? Коли буде непогано, то нехай і так, бо як знову заворушимося, то знову війна та голод. Навоювалися, доста, сім років воювали. Мало і ми не загинули, – сказав Невжинський.
– Загинуть могли, але не воювали, то ти тут, Архипе, трохи перехвалив нас, – вніс поправку в розмову Ковшар. – От якби ми тоді воювали, то до такого, як було, може, і не дійшло б. А зараз воювати і я не хочу. Коли не забирають землю, то за що, скажіть, хлопці, воювати?
– Воно-то так, але виходить, що ви тільки чекаєте. То хто ж, хлопці, за вас думатиме так, як вам хочеться? Правда, і я боялася, що ви у ту боротьбу вступите. Ніхто не знає, чим би вона закінчилася. Годі нам на село того, що голову ревкому у двадцятому вбили. Що творилося тоді! А якою контрибуцією обложили за те? – згадувала Проня. – Хоча якби ви щось робили, та інші, такі як ви, то хіба ж би до того дійшло? І хто такий той голова? Тьху, лацюга.
– От як крутить словом! От як крутить, холера б тебе забрала! – дивувався Ковшар. – А що, хіба неправду каже?
– Коли було боротися? – здивовано питав Левенець. – Вони ж швидко все захопили, заручників узяли, і мого сина з ними, – згадував той. – Ото було! Мало не помер я, поки контрибуцію ту сплатили, а через рік з’ясувалося, що того голову прості грабіжники вбили, бо перед тим у декількох панів усе майно активісти забрали, а він собі те багатство приховав. От і поліз злодій на злодія.
– То це ми п’ять мільйонів сплачували та сто пудів вівса, п’ятдесят пудів гречки, тисячу аршин полотна, двадцять корів, двадцять волів, двадцять свиней – і, слава богу, всіх відпустили, а в Березному, чув, на хазяїнів наклали двадцятимільйонну контрибуцію на тридцять «явных спекулянтов, богачей и закоренелых кулаков» і шістнадцять заручників із родичів узяли, а серед них старі і діти, – згадував і Невжинський. – То це було просто без ніякого вбивства. Сталося все після того, коли за рішенням ревкому п’ять бригад активістів за ніч вивернули всі скрині, обшукали всі комори, доставили до виконкому підводи кожухів, спідниць, чобіт, сорочок, навіть онуч. Уявляєте? Говорили, що відбирали одяг для фронту. То коли для фронту не давали? А вони, пройдисвіти, глумилися над людьми! – розказував почуте Невжинський, якого тепер тут усі поважали, бо був наймолодший і найспритніший з хазяїнів. – Розказував мені один приятель, що в рішенні того виконкому було записано: «отобрать имущество у следующих гадов», а далі стояли прізвища всіх поважних людей. Заручників відправили в Чернігів у губчека і записку написали: «Местная революционная власть выражает определенное желание не видеть их более на месте, полагая, что таковые будут помещены в контрреволюционные лагеря или рабочие батальйоны». Контрибуцію сплатили, а людей більше не бачили, – розказував Невжинський. – Може, на північ завезли – і в мерзлоту їх…
– Невчені і неграмотні у тих ревкомах чи виконкомах. То що від них чекати? – знову встряла в розмову Проня. – У нашому, наприклад, один учитель, троє вміють читати, а всі інші неписьменні, навіть розписатися
