коли нова влада знову змінила свою політику, переходячи з кроку назад на два кроки вперед. Дійшла та політика і до Березівки. Знову настали тривожні часи, які нагадували про себе щодня. Село весь час переповнювалося новинами. З’явилися тут і продзагони, на їх підтримку приїхали з Росії завзяті борці за комуністичну ідею – двадцятип’ятитисячники. Роботи для такої гвардії було багато – виконання плану заготівлі зерна. Одного дня зібрали всіх селян на збори. Довго розказували про велику індустріалізацію, яка вже розпочалася в державі: про будівництво Дніпрогесу, Криворіжсталі, Харківського тракторного, про те, що прибувають робітники з Росії, ростуть міста, а в кінці почали говорити про головне: пролетаріату потрібен хліб, який є у селян, і вони повинні віддати його, цього разу на підтримку індустріалізації.
– Ви про ціни кажіть, а то віддати та віддати! – не витримавши довгої розмови, вигукнув Левенець із зали. – Про нормальні ціни кажіть, тоді і розмова піде! Задарма ніхто не здаватиме. Виходить у десять разів дешевше, ніж ми у минулому році продавали.
– Це глузи над нами! – загуділи люди. – Коли таке було?
– Саботують! Ви чуєте, куркулі саботують! Я ж казав, що тут кубло куркульське! Половина села – контра! – намагався всіх перекричати Дем’ян.
– Відбирати зерно, раз самі не віддають! – підпрягалися і Дем’янові дружки. – У всіх відібрати: у Левенця, у Соломах, Дранчуків, Ковшаря. У всіх!
– Нехай кожен скаже окремо, чи віддасть зерно за такими цінами, а то гуртом вони грамотні, – пропонував Дем’ян, розправивши плечі, бо тепер він тут хазяїн.
Чекіст у формі кашлянув, і всі притихли.
– Попрошу підняти руку, хто не буде здавати зерно на таких умовах!
Він говорив голосно, ніби погрожуючи, не забув при цьому поправити свій ремінь та помацати кобуру з наганом.
– Бачили й таких – мовчки саботують, – сказав він згодом, не побачивши жодної руки. – Тоді давайте всі по черзі. Почнемо з Ковшаря. – Він узяв у руки папір, на якому були написані прізвища всіх заможних селян. – Скільки хліба здаси нашій молодій державі? – звернувся до нього.
– По такій ціні здавати не буду, – голосно і твердо відповів той.
– Куди він дінеться, все заберемо! – кричали місцеві комбідівці майже хором. – Звичайно, забрати, коли сам не розуміє, що таке індустріалізація! – підтримали і ревкомівці.
– А Руденко що скаже? – Представник області блукав очима по залі, шукаючи наступну жертву.
– Я теж проти такої ціни. Скільки живу, такої ніколи не було. Щоб у десять разів дешевше – ніколи! – відповів голосно Сава.
– А Невжинський буде здавати чи теж саботує? – Поправивши свою гімнастерку та клацнувши каблуками, чекіст витягнувся, мов перед шеренгою бійців, бо прямо перед ним встав молодий красивий чоловік у модному піджаку.
– Я – як усі. Здав би, звичайно, але за помірну ціну. А таку політику вважаю нерозумною. Це помилка якась, друзі.
Після його слів
