Маня завагалася.
– Не піду далі, хочу в монастир. Проведи мене, Мар’яно, ти ж знаєш цю дорогу, ходила колись до своєї бабусі. Життя моє скінчилося, раз Микола розлюбив, не признав, а я так його чекала, якби він тільки знав про те…
– Пожалій матір свою і всіх рідних, час же який, – умовляла її Мар’яна. – Виглядають тебе, в чужій хаті сидять без їжі, без одежі, а воно на морози вже повертає. Пішли додому, Богові можна і вдома молитися. Пішли, Маню, бо і в мене сили вже немає, третій день майже в голоді.
Вона обняла Маню, і стомлені побрели до тих двох сіл, які споконвіку стояли поряд і завжди жили дружним життям. Сьогодні знову звідти було чути, як ревуть корови, кричать люди, інколи гримлять постріли, бо тут ще й досі всіх гнали в комуну. На полях і людських городах диміли солома та копиці з сіном. По вулицях бігало багато сиріт, які ними стали всього за тиждень. Тряслися хати від крику та сліз, стогнала земля, неначе перед кінцем світу. Дем’ян дійсно був при владі і разом з ревкомами, комбідами, активістами і чека робив свою чорну справу від імені революції.
4
Наставав ранок. Світлішало в хаті. Поруч із Мар’яною на дерев’яному полу, настеленому на висоті ліжка, який і слугував ліжком, на теплих подушках спав її Федір, заклавши руки за голову і витягнувшись у блаженному сні. Під боком у чоловіка біля стіни примостився маленький Василько, який крутився, бурмотів, часто схоплювався уві сні. Вони звикли до такого крученого хлопчика і клали його поряд, щоб не впав із печі, де тихо і спокійно спали інші діти – старший син Павло та маленька Любочка.
Мар’яна підвелася, почала навпомацки причісувати своє чорняве волосся, яке розляглося по білій сорочці. Робила це повільно, бо у всьому тілі відчувала сонну і солодку розслабленість. Раптом на своїх плечах відчула руки чоловіка і захотіла звільнитися від них.
– Ти що, Мар’янко, хочеш встати, не поцілувавши мене? – сказав лагідно Федір. – Чи ти на мене сердита? Я дуже стомився за минулий тиждень, щодня на роботі був, а у вихідний траву косив. Ти ж бачила, скільки сіна знову привіз? Ще два рази по стільки, і вистачить корові на цілу зиму. Треба його тільки висушити добре.
– Хто перевертатиме і на горище вчасно занесе? – вона показала на свій живіт.
– Ти знову за своє? Я ж не винен, що ми молоді, кохаю я тебе дуже, чужих жінок не шукаю і шукати не буду ніколи. А що від любові буває? Звичайно, дітки, які виростуть і поміч нам буде. Приляж біля мене хоч на хвилинку, такий солодкий ранок. Ще встигнемо з роботою.
Мар’яна не так часто чула від чоловіка лагідні слова, хоч і не лаяв він її ніколи. Більше говорили про роботу, та так і жили. Підкорившись чоловічим рукам, вона прилягла на подушку. Федір умів її приголубити, пожаліти, розвіяти різні сумніви.
– Ти мені так рідко говориш, що любиш, – соромлячись своїх слів, сказала вона.
– Звісно, люблю. Люблю тебе одну. Кого ж мені ще любити? А ти колись ще й не хотіла за мене виходити.
– То було так давно, та й не знала я тебе зовсім, – виправдовувалася одразу.
