на горілку хіба такі бідні? – покрикував Дем’ян на Горпину в її хаті.
– Та є що випити, не так багато, але трохи є, – відповідала йому, ставлячи на стіл недопитий бутель з сивуватою рідиною.
– Ти що, тітко, це тільки для мене, а нас он скільки! – показав рукою на всіх. – Неси сама, все одно знайдемо! – покрикував по-хазяйськи в чужій хаті.
– Було б що, то вже б принесла, а коли нема, то де взяти? Нове жито ще тільки наливається, а старого і в помині немає, – виправдовувалася Горпина.
– Ой, знайду, тітко, бідна тоді будеш! – погрожував їй пальцем.
– Не кричи дуже, я й так бачу, що ти завзятий, – гримнув на нього комісар, бо й тому, мабуть, набридла така запопадливість.
– Та я за нашу радянську владу життя не пожалію, всю нечисть виб’ю! – Вдарив декілька разів кулаком себе у груди. – Ось тільки встановимо радянську владу в цьому селі і в моєму сусідньому, тоді всі взнають, хто такий Дем’ян!
– Ну, досить тобі, покажеш, тільки ще не завтра, зажди трохи. Мені сказали, що ця жінка лікувати вміє. У нас пораненому треба рану оглянути і перев’язку зробити. Зможеш таке? – звернувся командир до Горпини.
– Звичайно. Давайте його сюди – що вмію, все зроблю, – відповіла йому.
– Миколо, показуй свою руку. – Підвів до неї високого русявого парубка зі світлими сірими очима.
– Ой-йой! Та у тебе, хлопче, вже рука синіє! Хто ж тобі рану так погано обробляв? Так можна і без руки залишитися. Командире, тут не раз, а декілька днів треба лікувати, – зиркнула на того старшого, якого все ж побоювалася.
– Лікуй сьогодні і завтра вранці, тільки добре лікуй, бо більше часу він не має.
– Нехай і так, воля ваша. Хлопця тільки шкода, такий молодий, гарний он який. – Горпина за розмовами розрізала пов’язку, яка промокла від крові та засохла від сонця, все поглядаючи на молодого червоноармійця, який, як їй здалося, випадково потрапив у цю компанію.
Микола зблід від болю, але не подавав виду, лише холодний піт виступив на його лобі й тоненькими цівочками стікав на молоде обличчя.
– Терпи, знаю, що боляче, але що поробиш, рану чистити все одно треба. Хто ж це тобі таку допомогу надав? Руки б йому відірвати за таку роботу.
– То я, – зізнався комісар. – Як міг, так і зробив.
– А то ви не знаєте, чим на війні рани знезаражують? – сказала та знову зиркнула на того сердитого командира. – Природа все передбачила, що виділяється, тим і лікувати треба. Кричатиме, бо пекуче дуже, то недовго, а потім заживе швидко і ніколи гноїтися не стане. А щоб гангрена не пішла, ще й випити можна.
– Посцяти на руку, а потім ще й випити? І хто тебе такому навчив, чи ти насміхаєшся над нами? – аж скипів командир.
– Та ні, я серйозно кажу. Тут білого генерала до мене привозили неділі дві тому, він мені й розказав таке. Запевняв, що допомагає, тільки якщо по-свіжому. А цьому революціонерові, чи як вас тепер
